Читати книгу - "Лялька"

— Вони мають гроші, вельможний пане, мають кредит, — відповів Леон.

— Дурню ти!.. Виходить, коли ми не маємо кредиту, то вже не маємо й гонору?..

— Маємо, вельможний пане, тільки він якийсь інший.

— Сподіваюсь — не купецький! — гордо промовив барон і наказав подати собі візитку.

Від барона Жецький подався до Вокульського й докладно розказав йому про шахрайство Марушевича, про каяття барона, віддав фальшиві документи й порадив порушити судову справу.

Вокульський слухав його уважно, навіть притакував головою, але дивився невідомо куди і думав невідомо про що.

Жецький догадався, що робити йому тут більше нічого, попрощався і, виходячи, сказав:

— Я бачу, що ти страшенно зайнятий, тому найкраще зробиш, якщо одразу доручиш справу адвокатові.

— Гаразд… гаразд… — промовив Вокульський, не розуміючи того, що казав йому Жецький. Саме в цей час він думав про руїни заславського замку, де він вперше побачив сльози на очах панни Ізабелли. «Яка ж вона благородна!.. Які делікатні почуття!.. Я ще не скоро збагну всі скарби цієї прекрасної душі…»

Він щодня разів по два бував у пана Ленцького, а як не в нього, то в тих домах, де міг побачитися з панною Ізабеллою і перемовитися з нею кількома словами. Поки що цього йому вистачало, а про майбутнє він не смів думати. «Мені здається, що я вмру біля її ніг… — казав він сам собі. — Ну, то й що ж? Умру, дивлячись на неї, і, може, цілу вічність бачитиму її. Хто ж його знає, чи не вміщається все майбутнє життя людини в її останньому відчутті?..»

І повторював за Міцкевичем:

А як мені за повелінням долі

Настане час із гробу встать свого,

Згадаєш ти про друга мимоволі

І з неба зійдеш розбудить його.

Знов покладеш мене на лоні білім,

З обіймами, одкритими навстріч…

Цілунки сиплючи по личку милім,

Не одірву очей од твоїх віч.[130]

Через кілька днів до нього забіг барон Кшешовський.

— Я вже двічі заїжджав до вас! — вигукнув він, поправляючи своє пенсне, мабуть, чи не єдину річ, яка завдавала йому клопоту в житті.

— Ви? — здивувався Вокульський. І раптом пригадав, що йому розказував Жецький, пригадав також, що вчора на своєму столі знайшов дві візитні картки барона.

— Ви догадуєтесь, чого я прийшов? — спитав барон. — Пане Вокульський, чи дозволите мені перепросити вас за мимовільну кривду, яку я вам заподіяв?..

— Ані слова більше, бароне!.. — перебив Вокульський, обіймаючи його. — Це дрібниця. Зрештою, коли б я навіть уторгував на вашому коневі двісті карбованців, то нащо б мені з цим критися?

— А й справді! — вигукнув барон, ляпаючи себе по лобі. — Як це я раніш не догадався про це… A propos заробітку: чи не могли б ви мені порадити, як можна швидко забагатіти? Мені до зарізу треба протягом року роздобути сто тисяч карбованців…

Вокульський усміхнувся.

— Ви смієтесь, кузене (гадаю, що вже можу вас так називати). Смієтеся, а самі ж нажили чесним способом за два роки кілька мільйонів?..

— Не повних два, — поправив Вокульський. — Але це капітал не зароблений, а виграний. Я його виграв, кільканадцять разів підряд подвоюючи ставку, як шулер, а моя заслуга полягає тільки в тому, що грав я нефальшованими картами.

— Значить, знов-таки щастя! — вигукнув барон, зриваючи пенсне. — А я, кузене, не маю й на копійку щастя.

Половину майна я програв, а другу з’їли жіночки, а тепер — хоч кулю в лоб!.. Ні, нема в мене щастя, та й край!..

От хоч би й зараз. Я думав, що той йолоп Марушевич збаламутить баронесу… Отоді б я мав спокій удома! Тоді б вона була поблажлива до моїх дрібних гріхів… Та де там!..

Баронеса й не думає мене зраджувати, а того блазня чекають арештантські роти… Будь ласка, засади його туди, бо його шахрайство навіть мені набридло.

Отже, — закінчив він, — ми помирилися. — Додам тільки, що я відвідав усіх знайомих, до яких могли дійти мої необережні слова про коня, і якнайдокладніше пояснив їм, як було діло… Марушевич нехай іде в тюрму — туди йому й дорога, а я на цьому виграю дві тисячі за рік… Був я також у пана Томаша і панни Ізабелли і теж розказав їм про наше непорозуміння… Страх, як той шахрай умів тягнути з мене гроші! Вже рік, як я не маю нічого, а він, однак, ухитрявся позичати у мене. Геніальний пройдисвіт!..

Я певен, що коли його не запроторити на каторжні роботи, то я ніколи його не позбудуся. До побачення, кузене!

Барон пішов. Не минуло й десяти хвилин, як слуга доповів Вокульському, що якийсь пан неодмінно хоче його бачити, але не каже свого прізвища. «Невже Марушевич?» — подумав Вокульський.

І справді, увійшов Марушевич, блідий, з вогнистими очима.

— Добродію! — похмуро промовив він, зачиняючи за собою двері кабінету. — Ви бачите перед собою людину, яка вирішила…

— Що ви вирішили?

— Вирішив покінчити з життям… Це тяжка хвилина, але нічого не вдієш… Честь…

Він трохи помовчав і схвильовано заговорив далі:

— Правда, я міг би спочатку вбити вас — причину мого нещастя…

— О, прошу вас, не церемоньтесь…

— Ви жартуєте, а в мене справді при собі зброя, і я готовий…

— Ну, то випробуйте свою готовність.

— Пане добродію! Так не говорять з людиною, яка стоїть на краю могили. І якщо я сюди прийшов, то тільки для того, щоб довести вам, що, попри всі мої помилки, я маю благородне серце.

— То чого ж ви стоїте на краю могили? — спитав Вокульський.

— Щоб врятувати свою честь, яку ви хочете у мене відібрати.

— О!.. То заховайте добре, пане, цей скарб, — відказав Вокульський і вийняв з шухляди фатальні документи. — Вас турбують оці папери?

— Ви ще й питаєте? Ви знущаєтеся з мого розпачу!

— Знаєте що, пане Марушевич, — мовив Вокульський, переглядаючи папери, — я міг би вам прочитати зараз кілька моралей або деякий час помучити вас непевністю. Але тому, що ми обоє люди дорослі, то…

Він роздер папери на дрібні клапті й віддав їх Марушевичу.

— Візьміть їх собі на пам’ять.

Марушевич упав перед ним навколішки.

— Добродію! — крикнув він. — Ви подарували мені життя!.. Моя вдячність…

— Не будьте смішним, — перебив його Вокульський. — За ваше життя я був цілком спокійний, так само як певний, що рано чи пізно в тюрму ви таки потрапите. Мені просто не хотілось прискорювати вам цю путь.

— О, ви безжалісний! — відказав Марушевич, машинально обтріпуючи штани. — Одне добре слово, один теплий потиск руки міг би