Читати книгу - "11/22/63"

— Рахую до трьох, і ми разом тягнемо цю заразу, — проінструктувала вона його. — Готовий?

Той кивнув.

— Раз… два… три!

Вони смикнули… чи, радше, вона, та ще й так потужно, що аж сукня тріснула в неї під пахвою. Двері розчахнулися. З-позаду нас пролунали кволі вигуки радості.

— Дякуємо ва… — почала Сейді, але я вже пішов.

— Швидше. Поки нас не затоптали. Тримайся за мене, не відпускай ні на мить. — Ми були першими, хто виліз з автобуса. Я обернув Сейді в бік Далласа. — Ходімо.

— Джейку, людям тут потрібна допомога!

— І я певен, що вона ось-ось прибуде. Не озирайся. Дивися вперед, бо саме звідти налетить наступна пригода.

— Скільки пригод? Скільки їх ще буде?

— Всі, які зможе кинути проти нас минуле, — відповів я.

7

Подолання чотирьох кварталів від того місця, де наш автобус третього маршруту потрапив у халепу, забрало в нас двадцять хвилин. Я відчував, як напухає моє коліно, пульсуючи з кожним ударом серця. Ми дійшли до лавки, і Сейді наказала мені сісти, перепочити.

— Нема часу.

— Сядьте, містере.

Зненацька вона штовхнула мене, і я плюхнувся на лаву, на спинці якої містилася реклама місцевого похоронного салону. Сейді злегка кивнула, як то роблять жінки, коли виконано якусь клопітну роботу, а потім ступила на проїжджу частину бульвару Гаррі Гайнса, одночасно витягаючи ридикюль, риючись всередині нього. Болюче смикання в моєму коліні тимчасово змовкло, натомість серце скочило мені в горло і там зупинилось.

Вильнула, об’їжджаючи Сейді, машина, прогудів клаксон. Вони розминулися всього на якийсь фут. Водій, віддаляючись, показував у вікно кулак, а потім для переконливості виставив з нього ще й середній палець. Я закричав їй, щоб мерщій верталася на тротуар, але вона навіть погляду мені не подарувала. Сейді діставала гаманець, а машини мчали повз неї, здуваючи назад волосся з її пошрамованого обличчя. Стояла вона безтрепетно гарна, як весняний ранок. Знайшовши, що шукала, вона кинула гаманець назад до сумочки, а потім підняла над головою руку з зеленавчиком. Схожа на школярку-чирлідерку перед матчем.

— П’ятдесят доларів! — закричала вона. — П’ятдесят доларів за поїздку до Далласа! Головна вулиця! Головна вулиця! Мушу побачити Кеннеді! П’ятдесят доларів!

«Це не подіє, — подумав я. — Єдине, що трапиться, це її переїде опірне мину…»

Заверещавши гальмами, перед нею став іржавий «Студебекер». Двигун у ньому стугонів і дзвякав. На місці однієї фари зяяла порожня очниця. Виліз чоловік у мішкуватих штанях і майці зі шлейками. На голові в нього (натягнутий на самі вуха) сидів повстяний ковбойський капелюх із заткнутим за бинду індіанським пером. Він скалився. Цей вишкір свідчив про відсутність у нього щонайменше шести зубів. Один лиш погляд — і я подумав: «Ось вона, халепа».

— Леді, ви сказилися, — промовив студебекерний ковбой.

— Ви бажаєте заробити п’ятдесят доларів чи ні? Тільки відвезіть нас у Даллас.

Чоловік скоса зиркнув на банкноту, так само, як і Сейді, в непам’яті щодо автомобілів, які, виляючи й гудучи, мчали повз них. Зняв із себе капелюха, ляснув ним по брезентусі штанів, що ледь трималися на його курячих стегенцях, а потім знов нацупив його на голову, натягнувши так, що криси сіли йому на вершечки відстовбурчених вух.

— Леді, це не п’ятдесят, це всього лиш десятка.

— Решта у мене в гаманці.

— То чому б мені просто їх не забрати?

Він сягнув рукою до її великої сумки і вхопився за одну з лямок. Я зійшов з бордюру, хоча був певен, що він заволодіє здобиччю і втече раніше, ніж я дійду до Сейді. А якби я її дістався, він збив би мене, як цуцика. Який не щуплий, а вагу він мав все одно більшу. І пару здорових рук.

Сейді трималася. Розсмикана в протилежних напрямках сумка роззявилася, мов чийсь рот в агонії. Сейді сягнула вільною рукою досередини й видобула з сумки різницький ніж, який здався мені знайомим. Вихнувши ножем у бік нахаби, вона розпорола йому руку. Поріз починався від зап’ястка й закінчувався у брудній западині на внутрішньому згині ліктя. Він вискнув від болю й здивування, відпустив сумку і, відступивши назад, вирячився на Сейді.

— Ти порізала мене, скажена курво!

Він метнувся до дверей своєї машини, котра все ще торохтіла, мріючи, либонь, нарешті померти. Сейді ступила вперед і помахом ножа розпорола повітря перед його обличчям. Волосся впало їй на очі. Губи перетворилися на жорстку смугу. Кров з пораненої руки студебекерного ковбоя ляпала на асфальт. Машини продовжували пролітати повз них. Неймовірно, я почув чийсь крик: «Ану завдайте йому, як слід, леді!»

Студебекерний ковбой, не відриваючи очей від ножа, відступив до хідника. Не дивлячись на мене, Сейді гукнула:

— Твоя черга, Джейку!

Секунду я не розумів, а тоді загадав про свій 38-й калібр. Я витяг револьвер з кишені й націлив на нього.

— Бачиш це, Тексе? Він заряджений.

— Ти такий само скажений, як і вона. — Він тепер притискав руку до грудей, маркуючи собі майку кров’ю. Сейді поспішила навкруг «Студебекера» до пасажирських дверцят і розчахнула їх. Глянувши поверх даху, вона покликала мене нетерплячим жестом, ніби крутить заводну корбу. Я би нізащо не повірив, що зможу кохати її ще дужче, але в ту мить зрозумів, що помилявся.

— Треба тобі було або брати гроші, аби їхати своєю дорогою, — промовив я. — А тепер покажи мені, як ти вмієш бігати. Жени, мерщій, бо всаджу зараз кулю в ногу, і ти взагалі ніколи на це не будеш здатним.

— Ти, курвий гад, виблядок, — відгукнувся він.

— Атож, я такий. А ти сраний злодій, котрому зараз дістанеться дірка від кулі. — Я звів курок. Студебекерний ковбой не став мене випробовувати. Він розвернувся й чкурнув на захід вздовж Гайнс-бульвару з похиленою головою, няньчачи свою руку, лаючись й залишаючи по собі кривавий слід.

— Не зупиняйся, поки не добіжиш до «Лав Філда»! — закричав я йому вслід. — Туди всього три милі! Передавай вітання президенту!

— Сідай, Джейку. Забери нас звідси, поки поліція не під’їхала.

Скорчивши гримасу на протести мого коліна, я сковзнув за кермо «Студебекера». Коробка в ньому була стандартною, що означало для мене натискання педалі зчеплення хворою ногою. Попри скрегіт і торохтіння мотлоху в себе за спиною, я відсунув якомога далі сидіння й зрушив з місця.

— А ніж, — промовив я. — Це той…

— Той, яким мене порізав Джонні, так. Шериф Джонс віддав його мені після завершення слідства. Він думав, що це мій, і,