Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

порозі він ще спинився. — А що це вашого заводіяки не видать? Зілов, питаюся, Іван де? У тюрягу ще не сів? І про Козубенкового синка нічого не чуть? Сидить собі у концтаборі? О-хо-хо! Молоді, гарячі… — він махнув рукою і зник. Рої бджіл метнулися за ним у півсмерк повітки.

Золотар зірвав півдесятка ранетів і ліг горілиць у траву.

Отава була вже прижовкла й присохла, у верховіттях дерев теж золотився осінній лист, виноградна лоза на веранді у Кроса стояла яскраво-червона з фіолетовими бережками. Зате небо було прозоре, повітря терпке, і західне сонце стелило над землею м'яке пестливе тепло.

Золотар відкусив сніжно-білу м'якоть ранета, заплющив очі і заспівав:

Зелений гай, пахуче поле в тюрмі приснилися мені[425] — І луг широкий, наче море, і тихий сум по кружині. Садок приснився коло хати — весела літняя пора. А в хаті… там знудилась мати і знудьгувалася сестра. Поблідло личко, згасли очі, надія вмерла, стан зігнувсь. І я заплакав опівночі і, гірко плачучи, проснувсь…

— Завів! — розітнулося над ним. — Умер козак і лежить, та нікому затужить… — Стах стояв над Золотарем, привітно й глузливо всміхаючися. Він був весь у мастилі й мазуті. — Лежи. Піду в будуар туалет робити! — Він побіг до повітки, де знадвору висів бляшаний умивальник. — Здорові, тату! — гукнув він під повітку. — Невже живі? А я думав, якась бджола вже ковтнула! «Ой були в кума бджоли…»[426] — заспівав він, але зразу ж урвав і почав пирхати під умивальником.

Коли Стах докінчив туалет і, простягтися поруч Золотаря, взявся до яблук, Полкан загавкав — і в двір увійшов Шля Пір тес. За ним позаду йшов іще хтось.

— Хто то? — сів Стах. — Яке він має право?.. Голова ялова! — засичав він, коли Піркес наблизився. — Ти кого це сюди привів? Ти думаєш, як тобі дозволено з нами зв'язок тримати, то…

— Та це ж Кашин…

— Бачу, що Кашин, а не машин! Для чого? Підведе під пень кашляти…

— Не бійтесь, будь ласка, — почервонів злегка Кашин, — до нього долинули останні Стахові слова. — Я все одно знаю, хто «Червоно коло»…

— Га?

Всі змовкли. Золотар звівся на лікті. Кашин посміхався.

— Яке такс «коло»? — нарешті муркнув Стах. — Що за таке «коло»? — Він вколов Піркеса швидким, але лихим поглядом. — То він собі «коло», а до чого тут ми?

Піркес коротко засміявся і сів навкарачки.

— Він сам дізнався, що я підписувався «Червоне коло». Сам дізнався і про вас. Оце до мене прийшов. Єрунда! Я його знаю. І потім… — Піркес зареготав знов, — він сам «Чорна рука».

Золотар гриз яблука одне за одним, з хрускотом, і шпурляв качани у вулики через кущі.

— Облиш! — кинув Стах. — Полякаєш бджіл. Яка така «рука»?

— Та годі! — розсердився Піркес. — Тепер вже все одно. Все одно він знає. І «Чорна рука» — то він…Стах завовтузився у траві — йому заважала якась грудка. Потім поліз до кишені по махорку, але згадав, що батько в повітці, і поклав капшук назад.

— Спасибі кумі, що кума добра… Скільки вас?

— Кого?

— Таж отих рук… чорних?

Піркес реготав:

— Стільки ж, як «Червоних кіл».

— Я один, — відповів Кашин і теж сів.

— Непонятно! — насупився Стах. — Це ж така організація «Чорна рука»?

— Ага! — пробуркотів Кашин, беручи ранет. — Тільки уся організація — я сам.

— І зразу був сам?

— І зразу сам. Весь час сам.

— Начальнику дільниці вікна бив сам?

— Ага…

— Дверні ручки в німецькій комендатурі мастив?

— Ага…

— І німецького офіцера дьогтем облив сам?

— Сам. Я йому ще морду набив… німчурі проклятій!

— Понятно! — сказав Стах. — Натруси, Зіновій, ранеток. — Потім він упав лицем у траву і почав реготати, хвицаючи ногами. — Ой, держіть мене, не можу! Пацани!

Золотар і Піркес реготали теж. Сміявся й Кашин. — Кашин був здоровий, плечистий юнак, з широкими грудьми й м'язистою шиєю. На передмісті Кавказ він славився першим хуліганом. Його боялися всі дівчата та й, правду сказати, хлопці.

— Ех, правий край! — ляснув його по спині Піркес. В футбольній команді, де Піркес грав за голкіпера, Кашин грав правого края. Футболіст він був прекрасний. — «Чорна рука»! — Піркес зареготав знову. — З Пінкертона взяв?

— З кінематографа. Минулого року картина така була.

В цей час хвіртка на вулицю хряснула, Полкан забрехав і, плигаючи через штахет, вулики, кущі аґрусу, в садок метнулося дівча — в короткій дитячій спідниці, з стриженою вихрастою білою головою.

— Одуванчик!

Одуванчик перестрибнула грядку з кабаками і впала в траву між Піркесом і