Читати книгу - "Шантарам"

Я поклав руку на кобуру, і він замовк. Халед, Ахмед і Назір напружилися, але вони не могли дістатися до мене одним стрибком і знали це.

— Хадере... якщо ви зараз не заберетеся звідси, то... присягаюся Богом... Богом присягаюся, я уб’ю вас! Мені байдуже, що зі мною буде потім... я не хочу вас бачити, не хочу говорити з вами, не хочу вас чути!..

Назір зробив повільний, майже неусвідомлений крок і став перед Хадером, затуливши його своїм тілом.

— Присягаюся Богом, Хадере: зараз мені байдуже, буду я живий чи помру!

— Коли хуртовина ущухне, ми вирушаємо до Чамана...— сказав Хадер, і це був єдиний раз, коли я почув, що він затинається, що голос його тремтить.

— Я не йду з вами. Я залишаюся тут і діставатимуся сам. Чи й назавжди тут зостануся — не має значення! А ви йдіть... ідіть к лихій матері... геть з-перед моїх очей! Мені гидко дивитися на вас!

Він вагався, а я настільки був розлючений, що будь-якої миті ладен був вихопити пістолет і вистрілити в нього.

— Ти повинен знати: якщо я й чинив зло, то тільки з доброю метою,— нарешті озвався він.— І ніколи не піддавав тебе серйознішим випробуванням, ніж ти зміг би витерпіти. І ще тобі слід знати, що я завжди ставився до тебе, як до свого друга, як до любого сина.

— А вам слід знати ось що,— відповів я, відчуваючи, як падає сніг мені на плечі й на голову,— я ненавиджу вас, Хадере, всією душею. Вся ваша мудрість зводиться ось до чого: ви живите душі людей ненавистю. Ви питали, в чому моє кредо. Єдиний мотив моїх дій — власна свобода. Зараз це означає — назавжди звільнитися від вас!

Обличчя Хадера заклякло від холоду, і я не бачив, що написано на його обличчі, бо сніг обліпив і вуса, й бороду. Проте його золотаві очі сяяли у сіро-білій імлі — в них ще світилася давня любов до мене. Потім він обернувся і пішов. За ним пішли й інші, а я лишився сам у круговерті шаленої хуртовини. Рука заклякла, пальці насилу намацували кобуру. Я розстебнув її, дістав пістолет Стєчкіна і звів курок, швидко і уміло, як він учив мене. Я тримав його в руці дулом вниз.

Минали хвилини — убивчі хвилини, коли я ще міг побігти за ним і застрелити і його, й себе. Я спробував кинути пістолет на землю, але він не випадав з моїх закляклих пальців. Спробував узяти його лівою рукою, але пальці так скорчило, що я облишив ці спроби. І в колотнечі шаленої хуртовини я підняв руки назустріч сніговиці, як одного разу підняв їх назустріч теплому дощу в Прабакеровому селі. Я був сам.

Коли багато років тому я виліз на в’язничну стіну, мені здавалося, що вона стоїть на краю світу. Стрибнувши униз, здобувши волю, я втратив весь світ, який знав, і всю любов, яка в нім була. У Бомбеї я спробував, сам того не розуміючи, створити новий світ любові, що скидався на мій колишній світ і навіть заступав його. Хадер був моїм батьком, Прабакер і Абдулла — братами, Карла — коханою. А потім вони зникли один по одному. Зник і цей світ.

І раптово на думку мені спав здогад, він сплив у моїй свідомості, наче рядки з вірша. Я зрозумів, чому Халед Ансарі був так рішуче настроєний допомогти Хабібу. Я виразно усвідомив, що насправді намагається зробити Халед. «Він намагається врятувати себе»,— повторив я кілька разів, відчуваючи, як тремтять ці слова на моїх закляклих губах. І, промовивши ці слова, я вже знав, що не можу ненавидіти Хадера.

Не знаю, чому так хутко змінилися мої почуття. Можливо, причиною цього був пістолет в моїй руці: та влада, яку він давав,— відняти життя у людини або помилувати її,— а також якісь глибинні інстинкти, що не дозволили мені застосувати його. Може, все пояснювалося тим, що я втратив Хадербгая: коли він обернувся і пішов, відчуття того, що всьому край, було в моїй крові — я відчував запах цієї крові в густій білій сніговиці, відчував її присмак у роті. Не знаю з якої причини, але зміни ці проллялися на мене мусонним дощем, не лишивши і сліду від того шквалу лютої ненависті, що охопив мене раніше.

Я ще був злий на себе за те, що віддав Хадерові так багато синівської любові, й за те, що всупереч здоровому глузду домагався від нього любові. Я був злий на нього за те, що він поставився до мене як до непотребу, придатного лише для втілення своїх цілей. І я ненавидів його за те, що він забрав єдине в моєму житті — роботу лікаря в нетрищах,— що могло б хоч символічно відпокутувати мої гріхи і відкупити все скоєне мною зло. Але навіть цю добру справу він звів нанівець. Гнів мій був тяжкий, мов базальтова брила, і я знав, що потрібні роки, аби він бодай ослаб, та все ж таки я не міг ненавидіти Хадера, та й Карлу теж.

Вони брехали мені, вони зраджували мене, я не хотів їх більше любити, поважати чи захоплюватися ними, але все-таки любив їх і далі. У мене не було вибору, і я це розумів, стоячи тут, посеред білої снігової пустелі. Любов не можна убити, її не уб’єш навіть ненавистю. Можна задушити в собі кохання, ніжність, навіть потяг. Ти можеш убити все це, але саму любов ти все одно не уб’єш. Любов — це пристрасний пошук істини, іншої істини, ніж твоя, і досить тобі один раз її відчути, як вона залишиться з тобою назавжди. Кожен акт любові, кожна мить, коли серце звертається до неї,— це частина всесвітнього добра, частина Бога чи того, кого ми називаємо Богом, а він ніколи не помре.

Потім, коли хуртовина трохи ущухла, я дивився, як покидають табір Хадербгай, Назір і їхні супутники зі своїми кіньми. Великий Хан, ватажок мафії, мій батько, рівно сидів у сідлі, тримаючи в руці штандарт, обгорнутий круг держака. Він жодного разу