Читати книгу - "Вітіко"

— Щасливої дороги, і нехай ви, молодий пане, досягнете своєї мети! — побажав він.

Вітіко сів верхи й відповів:

— Тим порядкує Бог, а ви бувайте здорові!

— Бувайте здорові! — відповів будівничий.

Вітіко зі своїм почтом спустився з гори й поїхав у місто Ефердінґен. Від того міста він їхав по Баварії всякчас на захід, аж поки доїхав одного дня до міста Ландсгута. В Ландсгуті Вітіко розмістив свій почет в одному заїзді, лишив там свого коня й пішов далі пішки. Ходив по вуличках, аж поки вийшов на околицю міста. На тій околиці в місці, куди йшов Вітіко, неподалік від міських мурів ріс невеличкий сад, а в саду стояла хатинка. Вітіко підійшов до дверей хатинки й постукав дерев’яним молоточком. Двері відчинилися, в них постала старенька бабуся й вигукнула:

— Святий Боже, Вітіко!

— Тепер я тут, — мовив Вітіко.

— Скільки років я не бачила тебе! — дорікнула бабуся.

— Маргільдо, я й вітаю тебе стільки разів! — мовив Вітіко.

— Вітаю тебе, Вітіко! — привіталася й бабуся.

— Усі здорові? — запитав Вітіко.

— Усі здорові, — відповіла бабуся. — Заходь.

Вітіко зайшов крізь двері в сіни, обличковані камінням, а з сіней — у світлицю. Її стіни були білі, меблі — застелені зеленою тканиною, а перед вікнами висіли білі завіси. В світлиці сиділо дві жінки. Побачивши його, вони підвелися, і одна з них вигукнула:

— Вітіко!

— Мамо, тисячу разів вітаю тебе! — привітався Вітіко.

— Вітаю тебе, мій сину, — мовила Вентіла, мати Вітіко, й подала йому руку, яку він поцілував, а мати поцілувала його в чоло.

— І я вітаю тебе, Вітіко, — мовила друга жінка, старша за Вентілу і вже з сивою, мов сніг, головою.

— Вітаю тебе, тітонько Гільтрут, — мовив Вітіко, — тепер я у вас.

— Тож клади свій меч та шолом і сідай до нас, — запросила тітонька.

Вітіко так і зробив і сів на один із зелених стільців.

— Нехай буде благословенним твоє повернення в цей дім, — мовила Вентіла.

— Минуло п’ять років, відколи ти з Пассау зайшов сюди попрощатися і відколи поїхав від цього порога, — промовила тітонька.

— За цей час, Гільтрут, багато різного сталося, — сказав Вітіко.

— Ти знову прислав мені звістку, що втішила мене, — мовила Вентіла. — Тепер та лиха війна в Богемії скінчилася.

— Влада Владислава вже утверджена, — підтвердив Вітіко, — і війни вже немає.

— Тож подякуймо спершу Богові, що в нашому рідному краї знову мир, — заговорила Вентіла, — а потім подякуймо, що ти знову отримав лише незначні поранення, що є ласкою Божою, а потім подякуймо, що він дав тобі змогу діяти так, як ти завжди діяв згідно зі своїм найкращим розумінням, і нарешті подякуймо за те, що тебе вшанували і винагородили, а це вже означає людське визнання, і це піде тобі на добро.

— Ми дякували Господу Богу за його підтримку під час нещасть нашої батьківщини на бойовищі, ми врочисто дякували йому на зеленій луці, бо в Моравії ще досі діє відлучення й немає жодної відкритої церкви, ми дякували йому в церкві Горньої Плани і дякували йому в Плані просто неба, — розповідав Вітіко, — і я дякував йому за те, що він підтримував мене, дякував за те, що він посприяв моїй добрій волі, дякував за думки, які він навіяв про мене ласкавому князеві. Я завжди дякую Богові за те, що він дарував мені таку добру матір.

— Ми також дякували йому, — проказала мати, — і дякуємо й тепер, і будемо дякувати завжди. І я теж дякую йому, що він дав мені такого доброго сина.

— Вітіко, Вітіко, — мовила тітонька, — ти тепер у свої молоді літа став паном у країні й будеш з іншими панами на раді у великого князя.

— Щоб радити що-небудь, мені спершу треба набратися знань, — відповів Вітіко.

— Хто б міг подумати про це, — мовила тітонька, — коли ти тут у своїй комірчині вчив із побожним Бенно важкі слова! Ми вже опорядили для тебе цю кімнатку.

— Наші маєтки завжди були малі, — мовила Вентіла, — люди казали, ніби наші предки мали велику силу, але, як у своєму малому маєтку твій батько, твій дід і всі предки до нього були ласкаві до своїх людей, так і ти будеш ласкавий до своїх нових підданих.

— Вони допомогли мені в боротьбі за батьківщину і рідний край, — сказав Вітіко, — і я теж допомагатиму їм, де тільки зможу.

— Я знаю це,