Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Коротка історія семи вбивств 📚 - Українською

Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Коротка історія семи вбивств" автора Марлон Джеймс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 218 219 220 ... 247
Перейти на сторінку:
його чи роздратує. Костюм починає ходити круг мене, наче довкола музейного експоната. Так і кортить сказати: «Цей музей зачинено». Не знаю, звідки в мене переконання, що жарти розряджають ситуацію, — зазвичай виходить навпаки.

— Рен-Доґу, я тобі не розповідав про чувака на ім’я Тоні Паваротті?

— Ні, не розповідав, але я й так про ньо’о знаю. Хто з молодих, коли ріс, не чув про Тоні Паваротті?

— А я тебе років уже з п’ятнадцять розшукую, тобі це відомо?

До мене не відразу доходить, що він звертається до мене.

— Юбі, а чого ти заговорив про Паваротті, аж його не стало ще сімдесят сьомого? Чи сімдесят восьмого?

— Сімдесят дев’ятого. Тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого. І перед тобою, Рен-Доґу, чоловік, який його вбив.

Чотири

  о сталося з твоїм волоссям?

— Посивіло. Спочатку передчасно стало срібним, а потім і геть побіліло. Жінки звуть мене сивим плейбоєм.

— Ще чого! Не тринди, ти посивів вчасно.

— Кумедно, Джосі.

— Ти вже так довго живеш в Америці, що й говориш, як америкос.

— Я живу в Америці?

— Ні, ти живеш серед кубинців.

— Ха-ха. Ніхто мені не вірить, коли я кажу, що у Джосі Вейлза є почуття гумору.

— Правда? І з ким це ти про мене говориш?

— Гей, Джосі, та ти глянь на нас. Ти коли-небудь згадуєш минуле, muchacho?

— Ні. Про минуле я ніколи не згадую. Ну його. Воно тебе, сволота, по пиці, а ти й пальцем не можеш ворухнути.

— А ти став чорноязиким у в’язниці, mijo.

— Чорноротим. У Римі поводься як римляни.

— Ха-ха. Добре сказано, Джосі. Точний вислів.

— Льюїсе, викинь на хер свій довбаний зверхній тон — він тебе не прикрашає. А вислів — те, що треба, підходить і тобі... І взагалі, як це тобі подобається? Ми не бачимося сім років і де врешті-решт зустрічаємось? У тюрмі. Тепер ти розумієш, чого я кажу, що теперішнє дуже, в сраку, дивне? Особливо, коли свою голову висовує минуле — як ось було на тому тижні. Починаючи від матері дитини — баби, про яку я вже й думати забув, до родича, що турбується про гроші — до речі, не мої, і аж до Пітера Нессера. Це той випадок, коли шкодуєш, що у в’язниці немає прихованих камер. Саме після візиту Нессера я почав сумніватися: розумнішають люди з віком чи ні.

— Пітер Нессер?

— Не вдавай, що ти з ним не знайомий.

— Я з ним після вісімдесятого навіть не розмовляв. Не забувай, що з ним я контактував тільки для того, щоб вийти на тебе.

— Так ось тепер, коли він хоче стати сером, він сподівається, що минуле не зрадить його.

— Це як?

— Ну... не підставить підніжку.

— A-а. Однак щодо «сера», hombre. То він хоче стати сером? Хіба йому вже мало бути хером, hombre?

— Сером — як сер Ланселот. Тобто — лицарем. Тепер йому кортить схилити коліно перед королевою, щоб та благословила його своїм мечем. Такі вже чорношкірі чоловіки: все ще хочуть, щоб біла жінка наказувала їм, коли кінчати. Хіба не так?

— Джозефе, а я й не знав, що він чорний.

— Кумедно: за п’ять хвилин ти вже вп’яте називаєш мене рідним ім’ячком, але по-різному.

— А що я можу сказати, mijo? Щоразу, як я тебе бачу, переді мною — інша людина.

— Та я той самий.

— Ні. Не той. Ти сам щойно сказав, що ніколи не думаєш про минуле. От тому й не розрізняєш, який коли маєш вигляд.

— Не розумію, що ти несеш. Заходиш і починаєш із порога поливати словесним проносом. Ще трохи, і поллються звуки скрипки.

— Ну ось, знову гумор від Джосі, про який ніхто не здогадується.

— Братане, я вже втомився. Ми обидва знаємо, що це не твоя кінцева зупинка.

— Куди ж іще мені прямувати?

— Прямо назад — до то’о сучо’о сина, що тебе прислав.

— А що, як мене ніхто не присилав?

— Доктор Лав за безплатно навіть з боку на бік не перевернеться.

— Джозефе, знаєш, хто ми такі?

— Знаю, що ми несемо дурню.

— Ми — релікти.

— Ти хоч краєм вуха почув, що я казав?

— Щось із вчорашніх днів. Memento[562].

— Гсподи...

— Це означає, друже мій, що більшість людей ніколи не дізнається про наші справи. Може, хтось і видовбе з нас що-небудь цінне, але, найпевніше, нас просто викинуть на смітник історії.

— Братане, якщо ти намагаєшся донести до мене щось за допомогою метафори, то краще припини.

— Я намагаюся внести в нашу розмову трохи веселощів, mijo.

— Ні. Ти тягнеш час, бо й раніше ніколи нічого не закінчував самостійно. Я взагалі дивуюся, як ти трахався.

— Чув про секс телефоном?

— Жартуєш?

Він сміється.

— Тепер така фішка: всі прихильники порно пересідають на телефон. Який-небудь малий гівнюк, зроду не жонатий чувак, набирає 1-900-WET-TWAT[563], а там сучка, вагою в п’ятсот фунтів, каже йому сексуальним голоском: «Привіт, морячок». Він дрочить, — а потім отримує телефонний рахунок.

— Чесно?

— Пречесно.

— Тре’ було м’ні стати сутенером.

— Не ’наю, з тебе он непоганий наркодилер вийшов. Поки ти тут не опинився.

— Та ось захотів змінити середовище.

— То хто з нас використовує гівняну метафору?

— За всі роки я взагалі нічого про тебе не чув. Берлінський мур упав, Джеймс Бонд вийшов на пенсію, і Доктор Лав наче як опинився без діла. Ти там що, осів і перекинувся знову на справжнього лікаря? Що, правда? Ти реально тепер лікар? І як же ти, братане, оперуєш клієнтів — підриваючи частини тіла?

— Ха-ха.

— Зберігати тіло живим, навіть для різноманітності, — це не твоє. Скажи-но мені, Докторе Лав, як та «родинна сварка» дійшла до тебе в Маямі?

— Хто сказав, що я був у Маямі?

— Я бачу не гірше за тебе.

— Гм... Джозефе, ти кмітливий чоловік. Я б сказав, найкмітливіший з усіх, кого я зустрічав. Ти ж, звісно, розраховував, що якщо говоритимеш досить довго, то тебе багато хто почує...

— Я говорю вже два роки. То чому тепер і чому ти?

— Я лише

1 ... 218 219 220 ... 247
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коротка історія семи вбивств», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коротка історія семи вбивств"