Читати книгу - "Дитина для голови мафії, Anitvela Ki"

Тіана:

— Кров батька та особистість дитини, - сказав Джордж.

— Добре, візьми у нас по 500 мл крові. Малій потрібні сили, - надихнулася я.

— Тіано, до якого терміну треба знайти донора? — Метью був напружений. Це видно неозброєним поглядом.

—Два тижні.

— Вже тиждень її стан надто нестабільний. Через перепади артеріального тиску я думаю перевести дівчинку до відділу інтенсивної терапії, — уточнив колега.

— Ми зробили все, щоб урятувати її.

Кейт:

Я вже заспокоїлася, коли почув звукові повідомлення.

— І хто б це міг бути? - Сказала, шукаючи в сумочці телефон.

—Невідомий номер. Ай, спам, мабуть, — подумала і видалила смс.

Дзвінок. Знову невідомий номер.

—Алло? — з того боку почувся чоловічий голос.

—Слухай уважно. Зараз на твою дочку наставлено приціл снайпер. Якщо ти не хочеш смерті доньки, приїжджай до покинутого заводу біля околиці міста, — я, в пориві, що охопив мене, заступила доньку.

— Ага, мало не забув. Для збору, якщо тебе не буде за годину, твій ненаглядний дізнається, що його донька жива.

—Ах, ти ж сука!

— Поспішайте! — і чоловік скинув слухавку.

Я похапцем набрала Тіану і попросила доглянути Маю. А сама вже стрибала в машину і мчала додому. Бо на заводі мені нічого хорошого не обіцяє.
Додому, буквально, влетіла, змітаючи все навколо. Взяла ніж та пістолет, а ще перемотала про всяк випадок руки. Я знаю, що їду не казати, а вбивати.

Проте кров не водиця. Я маю величезну любов до зброї та пригод. Але не тоді, коли від цього залежить життя дочки.

— Я прострілю цьому кретину голову! — подумалося, злившись як ніколи.

Я була рада, що просадила багато років на стрілянину. Все ж таки, це почуття, коли знімаєш із запобіжника, натискаєш на курок і потрапляєш чітко в ціль - безцінно.
У машині я сіла на всеозброєння і дуже хотілося якнайшвидше все закінчилося. Ніколи не любив затягувати справи. Гнала машину на граничній швидкості й мені було глибоко начхати на правила. Аби тільки встигнути, адже якщо запізнюся, можу позбутися дочки. Цій мразі тільки варто віддати наказ. Доїхала я дуже швидко, що перевищила швидкість, щоб захистити своє.

—Давай, дівчинко, - підбадьорила себе я.

Головні ворота були прочинені, отже мене чекають. Зайшла і швидко озирнулася – нікого не видно. Я вклалася з приїздом якраз вчасно. Не може бути, щоб я запізнилася.

— Ну, здайся! - Закричала, що було мощі. Тиша. Ще раз. Знову тиша.

Вирішила обійти, і, схоже, щось зачепила. Задзвенів дзвіночок, і ввімкнувся екран комп'ютера. А на ньому відеозапис.

—Ти швидко, молодець. Ось, тільки я тебе засмучу, мене там немає, - я застигла від зображення на екрані.

— Ти, мабуть, зараз думаєш, а навіщо ти тут? Я правий? Та все просто. Що б убити твою дочку і Метью, — доктор нас Джордж біг у відкриту.

—Погань! - прошипіла я.

— Може, тобі буде цікаво, що Метью знає, за 15 хвилин дізнається, що його донька лежить на ліжку і намагається не здохнути. Але немає. Виходить погано. Особливо з тим препаратом, що я вколов. В нього повільно погіршується стан. А потім вона помре. У муках та стражданнях, а за нею і... — закінчити він не встиг. Я не витримала та вистрілила в екран.

Мене трясло, але, зібравшись, швидко побігла до машини. Я маю встигнути! Поки що цей виродок не зробив щось ще. Якщо сюди я гнала на швидкості 150 км, то зараз усі 200. Мчала, ледве об'їжджаючи машини, мчала, стрімголов.

—Там моя дочка! Я не маю права запізнитися! - повторювала я як молитву.
Мить! І світ перекинувся! Різкий біль у всьому тілі, а особливо в голові.

— Я маю врятувати дочку! — прослизнула остання думка перед тим, як свідомість спливла.

Тіана:

Метью сидів переді мною і пив каву. Та так пив, ніби це заняття всесвітньої ваги.

— Що я робитиму, якщо ми не встигнемо врятувати Майю? - Нарешті, вирішено заданий він.

—Ми її врятуємо! Я обіцяю! - твердо промовила я.

Бачила, як йому важко. Він любить Кейт перед нею та донькою вина за те, що був відсутній п'ять років. І йому начхати, що весь цей час він шукав Кеті. Просто вона добре ховалася. Я, як був Метью ці п'ять років. До того, як Кейт пішла, я не бачила його таким очевидним, втраченим.

—Міс Вінчестер! Ми маємо термінову операцію. Везуть жінку 26 років. Автомобільна аварія, машина перекинулася. Підозри на крововилив у мозок.

—Готуй другу операційну, - сказала я, підводячись - а з тобою, Метью, ще поговоримо.
І ми з ординатором зникли за дверима біля сходів.

— Стан важкий, — констатував лікар швидкої допомоги, який завозив каталку з жінкою.

—О, Боже, - у мене перехопило подих. На каталці лежить Кейт.

—Швидше! Ми повинні її врятувати. Не врятуємо її, самі ж, — в принципі, я не лукавила, і головною метою в житті стало захоплення цією нестерпною.

— Мері, скажи людині, яка сидить у 7-й палаті, що мати дівчинки потрапила в аварію і її оперують, — крикнула я медсестрі.

—Швидше, швидше! — билося в голові й трусило, та трусило, мене відверто трусило.

— Оперувати друга завжди набагато складніше. Давай, врятуємо її, - сказав мій учитель.

—Так, - сказала різкіше, чим скінчиться.

Він має рацію. Оперувати людину, яка близька, з предметами знайомиться поза межами предметів, дуже складно – втручаються почуття та емоції. І дуже страшно. Але я впораюся, маю вийти на територію.