Читати книгу - "Вибрані листи"

третя. Аврелія, поштива жінка, перед тим як скріпити підписом заповіт, одяглась у прекрасні туніки. Прийшов підписати й Регул і, побачивши її у тих шатах, — «Запиши мені, — каже, — й ті туніки». Та подумала, що чоловік жартує. Якби ж то! Наполягає, і то неабияк. Довелося жінці відкрити таблички й заповісти йому й туніки, в яких була зодягнена; поки писала, пильно приглядався, чи, бува, чогось не пропустила. Жінка жива, а той змушує її вписувати ті туніки, мовби вона — вже на смертному ложі. І ось така людина отримує заповіти й записи, начебто гідна їх отримувати!

Alla ti diateinomai?[66] У тій державі, де ницість і безсоромність давно вже в не меншій, та що я кажу, — у значно більшій винагороді, аніж чеснота й чистота? Глянь хоча б на того Регула: з нужди й злидоти — до таких статків допнутися! Сам же він мені якось зізнався, що, бажаючи дізнатися, чи скоро заокруглить своїх шістдесят мільйонів, завважив у жертовної тварини подвійні нутрощі, що й обіцяло йому на додачу до тих мільйонів ще одну шістдесятку. І матиме, не сумнівайся, якщо й надалі диктуватиме укладачам заповітів, що вони мають писати. Ось він, найгидотніший спосіб шахрайства! Бувай здоровий!

Книга III

Лист 1

Пліній Кальвізієві[67] Руфу — вітання

Не знаю, чи я проводив коли-небудь час приємніше, аніж нещодавно, коли побував у Спурінни[68]. Саме його я хотів би наслідувати у старості, якщо мені суджено до неї дожити. Його життя — то сама впорядкованість. Дві речі мене однаково втішають: мірний рух зірок у небі й чіткий розпорядок життя людини, особливо на схилі віку. Юнакам ще якось пасує метушливий безлад у житті, людині ж у літах личить усе спокійне і впорядковане: трудитись уже пізно, домагатись почестей — соромно.

Цього правила Спурінна тримається несхитно, навіть у дрібницях: навіть вони, ті дрібниці, повторюються щодня за певним порядком, мовби колом ідуть. Уранці він ще собі полігує; о другій[69] велить подати взуття і прогулюється, проходячи зо три милі пішки, — скріплює тіло, а з ним, не менше, й душу. Якщо побіч є друзі, то починаються поважні розмови, якщо ж він сам, то йому читають якусь книгу; читають іноді й у колі друзів, якщо, звісно, це їх не обтяжує. Потім він сідає у крісло; знову ж — чи то книга, чи бесіда, що буває вагомішою, аніж книга. За якусь хвилину — він вже у візку; бере з собою свою дружину, що є зразком в усьому, чи когось із друзів, як от нещодавно мене. Як то приємно, як солодко так от побесідувати в чотири ока десь на відлюдді! Скільки тут зворушливого, призабутого! Про яких людей, про які події почуєш! Якими настановами проймешся! Хоча у своїй скромності, така вже його вдача, він не дозволить собі наставницького тону. Сім миль у візку, одна — знову ж пішки. Опісля чи то знову посидить собі, чи повертається до своєї кімнати, береться за стилос.

Пише, латиною й грекою, вельми поважну, витончену лірику. Якась вона на диво солодка, мила, світла, а ще, це вже від високих чеснот автора, сповнена особливого чару. Коли вже звістили, що готова купіль (взимку це дев’ята, влітку — восьма година), він, коли сонячно й немає вітру, трохи походить собі без одягу, а тоді довго, таки з запалом, бігає за м’ячем: протистоїть старості й такими-от вправами. Викупавшись у лазні, перед обідом він ще трохи прилягає, слухає якусь книжку — щось легке, приємне. Увесь той час його друзі зайняті або тим, що й він, або — кожен чимось своїм. Розумно вишукані обідні страви подають на чистому старому сріблі[70]; є тут і коринтська бронза, яку він любить, але — без захоплення. Часто за обідом ставляться комічні сценки: смачне — ще й смішним присмачене. Обід, навіть улітку, забирає й частину ночі, та він нікому не видається надто довгим, так уже хутко спливає час за столом. Тож не диво, що й по сімдесят сьомому році життя у нього не притупились ні зір, ані слух[71], не прив’януло, не обважніло тіло; від старості — лише розважність.

Ось яке життя вимолюю для себе, виношую його у своїх думках, ось у яке, спраглий, ступлю, тільки-но, з огляду на вік, зможу сам собі просурмити: «спочинь!» Наразі ж, у каламутному крутежі безконечних справ, світить мені ладом свого життя Спурінна — моя розрада, мій взірець. Він, поки це було справою честі, справляв повинності, приймав магістратури, керував провінціями, тож довголітньою працею заслужив собі таке дозвілля. Таку життєву стезю обираю й для себе, таку ж ставлю межу, в чому, вже тепер, запевняю тебе своїм підписом. А якщо тобі видасться, що я побіг далі, за ту рису, — викликай мене до суду із цим моїм листом і силою спровадь на відпочинок, раз уже лінивством годі буде мені дорікнути. Бувай здоровий!

Лист 5

Пліній Бебієві Макру[72] — вітання

Вельми приємно мені, що так часто й пильно перечитуєш книги мого дядька[73]; приємно й те, що ти хотів би мати їх усіх під рукою і просиш перерахувати їх. Що ж, візьмуся за перелік і навіть вкажу тобі, в якій послідовності вони писані, адже й це — чимала втіха для тих, хто займається наукою.

Отож: «Про метання дротиків з коня» — одна з його книг, яку він з однаковим хистом і старанням написав, ще коли був префектом кінного загону. «Життя Помпонія Секунда»[74] — у двох книгах, якими він віддав належне своєму другові: Помпоній дуже його любив. «Германські війни»[75] — у двадцяти книгах; у них зібрано все, що стосується наших війн з германцями. Задумав він цю працю, ще коли воював у Германії, а спонукав до неї — сон: стала перед ним з’ява Друза Нерона, який, захопивши чимало земель у германців, сам же там загинув, от і поручив йому пам’ять про себе — просив уберегти її від несправедливого забуття. «Ті, що вчаться» — у трьох книгах, що через великий обсяг розділені на шість томів, де викладено настанови для оратора: від початкових — аж до тих, що завершують його освіту. «Сумнівні вислови» — у восьми книгах; він писав їх в останні роки