Читати книгу - "«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори"

Обізвися до мене ще раз,

Як колись на Хориві!

Ось я шлях довершив, що тоді

Ти вказав мені, Батьку,

І знов сам перед Тебе стаю,

Як був сам на початку.

Сорок літ я трудився, навчав,

Весь заглиблений в Тобі,

Щоб з рабів тих зробити народ

По Твоїй уподобі.

Сорок літ, мов коваль, я клепав

Їх серця і сумління

І до того дійшов, що уйшов

Від їх кпин і каміння.

Саме в пору, як нам би в землі

Обітованій стати!..

О Всезнавче, чи знав Ти вперед

Про такі результати?

І ворушиться в серці грижа:

Може, я тому винен?

Може, я заповіти Твої

Не справляв, як повинен?

О Єгово, я слізно моливсь:

Я слабий, я немова!

Кому іншому дай сей страшний

Маєстат Свого слова!

І ось сумнів у душу мені

Тисне жало студене…

О Всесильний, озвися, чи Ти

Задоволений з мене?»

Так, ідучи, молився Мойсей

У сердечному горі, —

Та мовчала пустиня німа,

Тихо моргали зорі.

XІІІ

Аж почувся притишений сміх

Край саміського боку,

Наче хтось біля нього ішов,

Хоч не чуть було кроку.

І почулися тихі слова,

Мов сичання гадюки:

«Цвіт безтямності плодить усе

Колючки лиш і муки.

А як вийде самому той плід

Донести не спромога, —

То найкраще увесь свій тягар

Положити на Бога».

Мойсей:

Хтось говорить! Чи в моїм нутрі

Власне горе шалене,

Чи отут, може, демон який

Насміхається з мене?

Голос:

Аж тепер усумнився в своє

Реформаторське діло?

Сорок літ ти був певний і вів

Хоч насліпо, та сміло.

Мойсей:

Хтось говорить! Чом чоло моє

Покривається потом?

Страшно? Ні! Та по серці се йде,

Мов розпаленим дротом.

Голос:

У гордині безмежній свій люд

Ти зіпхнув з його шляху,

Щоб зробить, яким сам його хтів,

Чи не пізно для страху?

Мойсей:

Хто ти, дивний? Не бачу тебе,

Та від себе не струшу!

Тільки чую, як зір твій мені

Все вгризається в душу.

Голос:

Чи так важно, хто я? Хто зумів

Наказать колись морю,

Тому важно не хто, але що

І чи правду говорю!

Мойсей:

Ні, не правда, що з гордощів я

Розпочав своє діло!

Тільки бачачи люд у ярмі,

Моє серце боліло.

Голос:

Бо ти чув себе братом рабів,

І се стидом палило,

І захтів їх зробити таким,

Щоб тобі було мило.

Мойсей:

Так, з низин тих, мрячних і лячних,

Я хотів їх підвести

Там, де сам став, до світлих висот,

І свободи, і чести.

Голос:

Та Творця, що послав їх там вниз,

Ти не радивсь в ту пору;

Аж тепер, як упав ти, Його

Кличеш в свойому горю.

Мойсей:

Ні, на се ж мене пхнуло його

Всемогуче веління,

В темну душу хоривський огонь

Надихнув просвітління.

Голос:

Гей, а може, хоривський огонь

Не горів на Хориві,

Лиш у серці завзятім твоїм,

У шаленім пориві?

Може, голос, що вивів тебе

На похід той нещасний,

Був не з жадних горючих купин,

А твій внутрішній, власний?

Але пристрасть засліплює зір,

А бажання — се ж чари,

Плодить оку і світ, і богів,

Як пустиннії мари.

Те бажання, що, наче шакал,

У душі твоїй вило, —

Лиш воно тебе їх ватажком

І пророком зробило.

Мойсей:

Ах, від слів тих я чую себе

Сто раз більш в самотині!

Хто ти, вороже?

Голос:

Я Азазель,

Темний демон пустині.

XІV

Було темно. Лиш зорі яркі

Миготіли з простору.

Простував при їх блиску Мойсей

Усе вгору та вгору.

Без стежок. Серед пітьми вели

Його дивнії звуки:

То квиління гієни в яру,

То знов шелест гадюки.

Він ішов, не ставав, мов герой

До остатнього бою,

Та у серці важка боротьба

Ішла з самим собою.

«Те бажання,  — кричало там щось, —

Виплід сорому й болю,

Се був кущ огняний, що велів

Вирвать люд мій на волю?..

Те бажання — се був той огонь

І була тота сила,

Що для мене Єгови наказ

І Єгову створила?

Те бажання — братам помогти

І їх сльози обтерти —

Се той гріх, що за нього я варт

І прогнання, і смерти?»

«Ні, не те! Бережись і не крив

Сам душею своєю!

Се бажання святе! Та чи гріх

Не підповз там змією?

Чи не був же ти їх ватажком,

Паном душ їх і тіла?

І чи власть та бажання святі

В твоїм серці не з’їла?

Чи новим фараоном для них

І ще тяжчим не був ти,

Бо в їх душу контролем своїм,