Читати книгу - "Прощення"

— Ще тільки один келишок, Білий, щоб легше заснути. Завтра в мене жахливий день. Знов доведеться переміщати кулі. А крім того, прибуває Андреасова хорватська трупа. А ще — встановлення протея — «людської рибки», замороженої в брилі кривавої води. Розмістимо перед театром. А головне, ще маю той фінансовий аудит, fuck it, фігня повна.

— Який протей? — запитує Білий, спускаючись сходами у темряві навпомацки за Ковачем у все більш задушливе приміщення.

— Та якісь митці великого протея заморозили у воді, до якої додали кілька літрів крові. Своєї, звісно. Кілька місяців її старанно збирали. Завтра все це виставлять і будуть чекати південного вітру, щоб лід розтопився і риба звільнилася. Ще одна мистецька дурня.

Накурений підвал. Склепіння низькі — можна вдаритися головою об цеглу. Свічі та ніші зі столами й лавками.

— Bienvenue![22] Це мій рай! — каже Ковач. — Принеси нам літр червоного.

Білий спостерігає за офіціанткою: та зникає в густому димі, наче її поглинув туман. Ковач щось бурмоче під ніс і клацає у своєму мобільному телефоні.

Nede mi več rasla, rien de rien…

— Тільки тут я себе справді добре почуваю, Адаме. Тут ми дійсно в безпеці. Під землею, п’ять метрів під гладінню Драви, жодного мобільного покриття, жодного, хто б від тебе чого не хотів. Це рай. Глянь, хто там!

Ковач киває сухорлявому старому, що сидить самотою за порожнім столиком.

— Бачиш? Ще один великий митець із кров’ю. Він — місцева легенда. Вчора якраз була про нього стаття в газеті. Вже сорок років він щонайменше раз у місяць здає кров. Сорок років, уявляєш? Це рекорд Словенії. Можливо, його предки були цілителями і вирощували п’явок. А він каже, що здає кров для Марибора. Що це його місія — здавати щомісяця кров для Марибора, і що буде здавати її до смерті. Каже, що місто не має чого боятися, поки існують такі, як він. І все це — безкоштовно. Все, що він отримує натомість, — кранська ковбаса за кожен зданий літр крові: калорії, щоб відновити сили. Уявляєш? Це по десять літрів крові щороку, а помножимо на сорок, виходить чотириста літрів крові для Марибора. Непогано, правда? Чотирмастами літрами уже можна заповнити дитячий басейн. Кожен дає те, що має. Ми даємо містові душу, а він — кров. Бачиш, який він? Геть висох, але кров усе одно добре тече. Я вже не пам’ятаю, яка група крові в нього. Якщо запитаєш його, як він почувається, скаже: «Blut und Boden». Щó б його не спитали, він скаже: «Blut und Boden». Чужинці б не второпали, але нам зрозуміло, що під цим він має на увазі: «Кров і Марибор».

Офіціантка випливає з-за завіси сигаретного диму. Пляшка червоного вина. Червонуваті запалені очі. Нерозбірливе бурмотіння за сусідніми столиками. Білий і Ковач піднімають келихи. Ковач перепрошує і зникає. Білий роззирається по катакомбах. Донор крові сидить нерухомо за сусіднім столиком, береться за палицю. Білий відпиває ковток вина, намагається зловити бодай атом кисню. Очі печуть. Бурмотіння. Білий відчуває легке запаморочення, важкість повік.

Адам знов підводить погляд. Старий пішов. Дивно, як же він так раптово зник? Ніби провалився крізь землю, думає Білий, повільно вертячи корок від пляшки. З одного боку корок закривавлений вином, з нього скапує крапля, дві. Штани Білого заплямлені. В обох келихах тремтить поверхня вина. Повітря немає, тільки легке запаморочення. Дивні, нерозбірливі голоси проникають з-за склепінь підвалу. Цеглини починають рухатися, гнучко і м’яко згинаються, ніби за ними хтось риє землю. Вино в келихах підіймається. Вже витікає через вінця обох, на столі червона липка рідина. З-за цегли теж починає просочуватися та ж рідина, дедалі дужче.

Дивно, ніхто з гостей не переймається бурлінням червоної рідини на підлозі, — раптом зауважив Білий. Вона вже сягає кісточок, густа і тепла. Вона більше схожа на кров, ніж на вино, — думає Білий і вмочує руку, куштує. Справді кров. Невдовзі слизька і густа рідина заповнює підвал, швидко піднімається і затоплює столики та людей. Як дивно, міркує Білий, попри те, що мене накрило з головою, я можу дихати. Навіть задуха нічим не більша, ніж раніше, радше навпаки. Білий бачить, як затопленим приміщенням повільно пливе патериця донора. Повз неї пропливає офіціантка, її криваве червоне волосся. За офіціанткою пропливає величезний протей. Своїм довгим хвостом він хльоскає по цеглі. Коли поціляє в одну із цеглин, цегляні склепіння розсуваються. За ними — кістки. Протей пропливає повз Білого, повсюди в приміщенні — келихи і пляшки в густій липкій червені. Протей підпливає до столика, зацікавлено спостерігає за Білим. У крові пропливає групка маленьких восьминогів, їхні щупальця каламутять рідину. Білий хоче щось їм крикнути, але замість слів по густій крові здіймаються тільки бульбашки повітря. Білий змахує руками і починає плисти до бару за восьминогами. Його трохи нудить, кров тепла, липка і чужа. Йому здається, що крізь мутну червінь він бачить Розу Портеро, яка сидить за барною стійкою зі своїм угорцем. Білий підпливає трохи ближче. Справді, це Роза. Вона дивиться на нього запитально, а угорець тим часом цілує її в шию. Роза заплющує каре око, зелене ж постійно розкрите й незрушне, задирає голову і кричить від задоволення. Угорець тягнеться рукою до її промежини, торкає там. Білий намагається підпливти ще ближче, однак течія крові занадто сильна і починає його відносити; він мусить потужно гребти руками, щоб залишатися на місці. Він намагається гукнути Розу, але тільки випускає з рота бульбашки повітря. Угорець обіймає Розу, вони вже пливуть до вбиральні. Білому якось вдається повернути проти течії, під стелею, де вона менш стрімка. Та трохи далі, біля вбиралень, його затягує у вир. Білий міцно хапається за металевий прут, щоб опиратися течії. Так він плаває під стелею і спостерігає, як Роза металевою рукою чіпляється до ручки бачка від унітазу, а угорець ззаду різко в неї входить. Лівою рукою він тримає Розине густе волосся, аби його не віднесло потоком крові, — і врізається, врізається. Роза стогне від задоволення та болю. Угорець ще більше її стискає, нігтем робить глибоку рану за її правим вухом, Роза кричить. Розине обличчя, рука угорця, все приміщення, все наповнене кров’ю. Їхні тіла непорушні, вони сопуть, а вир їх ледь колише туди-сюди. Тепер Білий помічає, що пеніс угорця також із металу, як і Розина правиця. Вони обоє — частини машини, яка збирається й розбирається під час трахання. Частини людини і частини машини — це одна машина.

— Адаме, Адаме, ти заснув, — Ковач тормосить Білого. — Вибач, я затримався. У сусідньому залі мер Малі з нашими міськими радниками, а ти тимчасом поплив. Давай вип’ємо і вже підемо, — каже Павел Дон Ковач.

Уверх вузькими сходами. З кожним Адамовим кроком кисню стає все більше. Надворі знову пролітає сніг. Вулиця темна, ледь розпізнаваний червоний хрест на чорних плакатах, які повсюди.

— Завтра знов культура, можна здуріти. Ще більше культури! Де ти зупинився, Адаме? Я буду спати у своєму офісі. Там тепло,