Читати книгу - "І не лишилось жодного"

Віра сердито сказала:

– Я й близько не була біля цієї жінки! Ви всі можете це засвідчити.

Суддя Ворґрейв зачекав хвилину, потім промовив:

– Якщо мені не зраджує пам’ять, то маємо перед собою певні факти, і прошу мене виправити, якщо я помиляюсь. Ентоні Марстон поклав місіс Роджерс на диван, і містер Ломбард і лікар Армстронґ підійшли до неї. Лікар відіслав Роджерса по бренді. Потім виникло питання, звідкіля линув голос, який ми щойно почули. Ми всі попрямували до сусідньої кімнати, окрім міс Брент, що залишилась у цій кімнаті, наодинці з непритомною жінкою.

Щоки Емілі Брент стали трішки яскравішими. Вона припинила в’язати. І сказала:

– Це нечувано!

Безжалісний тихий голос продовжував:

– Коли ми повернулись до цієї кімнати – ви, міс Брент, схилялись над жінкою на дивані.

– Чи звичайна людяність є злочином?

Суддя Ворґрейв сказав:

– Я лише встановлюю факти. Тоді Роджерс увійшов у кімнату з бренді, до якого він із легкістю міг би щось додати перед тим, як увійти. Жінці дали бренді, і невдовзі по цьому її чоловік і лікар Армстронґ допомогли їй дістатись ліжка, де лікар Армстронґ дав їй седативне.

Блор промовив:

– Саме так усе й було. Абсолютно. І цей факт звільняє суддю, містера Ломбарда, мене та міс Клейторн.

Його голос був звучним і тріумфальним. Суддя Ворґрейв, зиркнувши на нього холодним оком, пробурмотів:

– Гм, чи це так? Ми маємо взяти до уваги всі можливі варіанти.

Блор дивився у порожнечу. Він промовив:

– Я вас не розумію.

Суддя Ворґрейв сказав:

– Угорі у своїй кімнаті лежить місіс Роджерс. Седативне, яке їй дали, починає працювати. Вона трохи сонлива й дуже поступлива. Припустимо, що в цей момент хтось стукає у двері й приносить їй пігулку чи мікстуру зі словами: «Лікар сказав вам прийняти це». Чи ви можете на хвилинку уявити, що вона покірно не проковтнула б це, двічі не задумуючись?

Настала тиша. Блор переставив ногу й насупився. Філіп Ломбард заперечив:

– Я не повірю в це ні на хвилину. До того ж, ніхто не полишав цієї кімнати кілька годин після того. Тоді настала смерть Марстона і було не до того.

Суддя промовив:

– Хтось міг би залишити свою кімнату… пізніше.

Ломбард запротестував:

– Тоді там був би Роджерс.

Лікар Армстронґ ворухнувся.

– Ні, – сказав він. – Роджерс спустився вниз, щоб прибрати в їдальні та буфетній. Будь-хто міг би пройти нагору в кімнату жінки непоміченим.

Емілі Брент промовила:

– Звичайно ж, жінка на той час уже б заснула під дією ліків, які ви їй дали?

– Скоріш за все – так. Але не напевно. Доки ви не приписали ліків пацієнтам кілька разів, ви не можете бути впевнені, як вони на них відреагують. Деколи пройде достатньо часу, доки седативне почне діяти. Усе залежить від особистої сприйнятливості пацієнта до певних ліків.

Ломбард усміхнувся:

– Звичайно, ви так би сказали. Усе у ваших інтересах… еге ж?

Обличчя Армстронґа знову потемніло від злості.

Та знову безпристрасний холодний голос не дав йому розкрити рота.

– Нічого хорошого не буде від взаємних обвинувачень. Нам потрібно звертати увагу лише на факти. Уже встановлено, гадаю, що є така можливість, як я вже згадував у загальних рисах. Я згоден, що ця можливість невисока; проте залежить від того, ким саме є ця особа. Поява міс Брент чи міс Клейторн із таким дорученням не здивувала б пацієнта. Я згоден, що поява мене чи містера Блора, чи містера Ломбарда була б, м’яко кажучи, дивною, та я все-таки вважаю, що цей візит не викликав би жодних серйозних підозр.

Блор промовив:

– І куди це нас привело?

VII

Суддя Ворґрейв, потираючи губи з безстороннім і порожнім виразом обличчя, вів далі:

– На цей момент ми розглянули друге вбивство і встановили, що жоден із нас не може бути цілковито звільненим від підозри.

Він зробив паузу й знову продовжив:

– Час почати розгляд смерті генерала Макартура. Вона настала цього ранку. Я попрошу кожного, хто вважає, що в нього є алібі, пояснити все в деталях. Особисто я волів би відзначити, що в мене немає справжнього алібі. Я провів ранок, сидячи на терасі й застигши в одній позі, як це буває. Я сидів у тому кріслі на терасі впродовж усього ранку, доки не продзвенів гонг, проте можу припустити, що були проміжки часу цього ранку, коли мене ніхто не бачив і впродовж яких я мав би змогу зійти вниз до моря, убити генерала й повернутись до свого крісла. Те, що я не полишав тераси, можу стверджувати лише на словах. Зважаючи на обставини – цього не достатньо. Мають бути докази.

Блор сказав:

– Я був із містером Ломбардом і містером Армстронґом увесь ранок. Вони підтвердять.

Лікар Армстронґ зауважив:

– Ви пішли в будинок по мотузку.

Блор погодився:

– Звичайно, ходив. Пішов туди й одразу назад. Ви знаєте, що саме так і було.

Армстронґ сказав:

– Вас довго не було…

Блор почервонів:

– Що, до біса, ви цим хочете сказати, лікарю Армстронґ?

Армстронґ повторив:

– Я лише сказав, що вас довго не було.

– Мені ж потрібно було її знайти, чи не так? За одну хвилину моток мотузки в руках не з’явиться.

Суддя Ворґрейв сказав:

– У час відсутності інспектора Блора ви обоє, джентльмени, були разом?

Армстронґ заговорив із запалом:

– Авжеж. Тобто Ломбард відійшов на кілька хвилин. Та я залишався на місці.

Ломбард промовив із усмішкою:

– Я хотів протестувати можливість передачі сигналів за допомогою дзеркала, щоб зв’язатись із материком. Хотів знайти найкращу точку. Мене не було лише хвилину чи дві.

Армстронґ кивнув. Він сказав:

– Усе правильно. Не так довго, щоб скоїти вбивство, запевняю вас.

Суддя поцікавився:

– Хтось із вас глянув на годинник?

– Власне – ні.

Філіп Ломбард здвигнув плечима:

– Я не мав його при собі.

Суддя розмірено проказав:

– «Хвилина чи дві» – розпливчастий вислів.

Він повернув голову до стрункої постаті з в’язанням на колінах.

– Міс Брент?

Емілі Брент сказала:

– Я ходила на прогулянку із міс Клейторн до вершини острова. Потім я сиділа на терасі на сонці.

Суддя промовив:

– Не думаю, що я вас там бачив.

– Ні, я була за рогом будинку, зі сходу. Там не так вітряно.

– І ви там сиділи до обіду?

– Так.

– Міс Клейторн?

Віра відповіла чітко й з готовністю:

– Я була з міс Брент рано-вранці. Опісля я трішки побродила навколо. Потім спустилась і поспілкувалась із генералом Макартуром.

Суддя Ворґрейв перервав її:

– О котрій це було?

Віра вперше висловлювалась туманно. Вона сказала:

– Я не знаю. Приблизно за годину до обіду, гадаю… чи, можливо, менше.

Блор запитав:

– Це було до того, як ми з ним розмовляли, чи опісля?

Віра сказала:

– Я не знаю. Він… поводився дивно.

Вона здригнулась.

– У якому сенсі дивно? – допитувався суддя.

Віра промовила тихим голосом:

– Він сказав, що ми всі помремо… сказав, що він чекає кінця. Він… він мене налякав…

Суддя кивнув. Він спитав:

– Що ви робили потім?

– Повернулась до