Читати книгу - "Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення"

Загальну кількість воїнів у половецько-руському війську оцінюють по-різному. Літописи та історики називають від 15 до 150 тис. Найбільш вірогідно, що воно складалося з 40–50 тис. воїнів: 20–25 тис. русів і приблизно стільки ж половців. Монгольське військо налічувало приблизно 20–30 тис. воїнів. У русько-половецькому війську були загони піших воїнів та кіннота. Монгольське військо складала сама кіннота.

На нараді, що відбулася на місці зустрічі, руські князі так і не змогли дійти згоди щодо подальших дій. Галицький князь Мстислав Удатний запропонував війську переправитися на лівий берег та шукати битви з монголами у степу. Київський князь Мстислав Романович пропонував закріпитися на правому березі Дніпра, утримуючи комунікації, та чекати на подальші дії супротивника. Чернігівський князь Мстислав Святославич не пристав до жодної пропозиції, сподіваючись від протистояння інших великих князів отримати у майбутньому найбільші політичні дивіденди.

Долю подальшої кампанії вирішила випадковість. На лівому березі Дніпра побачили монгольський роз’їзд, і загони Мстислава Удатного, перетнувши ріку, кинулися навздогін. Повільно і неохоче за ними рушило й усе військо. Невеличкий загін монголів було легко знищено, і в більшості русів склалося зверхнє ставлення від військових здібностей супротивника. Тож врешті-решт переміг план кампанії, який запропонував галицький князь. 23 травня 1223 р. об’єднане військо вирушило на схід.

Марш углиб степу тривав вісім днів. Немов відтворюючи позиці великих князів на нараді, руські загони відповідно розташувалися на марші. Авангард утворювало військо більш рішуче налаштованого Мстислава Удатного. За ним йшли чернігівці Мстислава Святославича. В ар’єргарді повільно рухалися загони на чолі з обережним київським князем. Невеликі монгольські загони, що траплялися їм дорогою, легко відступали, полишаючи худобу та інший скарб, й у війську Мстислава Удатного зростало передчуття легкої перемоги, яку не дуже хотілося ділити з союзниками. Його військо та очолювані тисяцьким галицького князя Якуном половці все далі відривалися від інших руських князів.

Розв’язка сталася 31 травня 1223 р. на річці Калка (скоріше за все, сучасна річка Кальчик, притока Кальміусу, на території Донецької області). Ще на її правому березі монгольський авангард атакував руські передові загони, та, вбивши їхніх трьох командирів, відступив на лівий берег. Мстислав Удатний, не узгодивши свої дії з союзниками, разом із половцями та волинськими дружинами Мстислава Німого та Данила Романовича кинувся навздогін. Полишивши волинські дружини на березі, Мстислав Удатний разом із половцями вирушив на розвідку. Неподалік на нього чекало усе монгольське військо.

Мстислав Удатний з галицькою дружиною вирішив відступити до основних сил русів, а щоб прикрити свій відступ, наказав половцям Якуна здійснити самогубну атаку основних сил монголів. Атака половців дуже прогнозовано швидко зазнала невдачі. Відступаючи, половці змішалися з дружинниками Мстислава, а потім і з волинськими дружинами. Наостанок у суцільному безладі їх разом атакувало відбірне монгольське військо. Битва швидко докотилася до чернігівських дружин Мстислава Святославича, що навіть не встигли приготуватися до бою та швидко приєдналися до загального відступу. Русів і половців монголи гнали до самого Дніпра. Мстислав Удатний та Данило Романович, що першими дісталися правого берега, пустили лодії за течією, аби ними не скористалися монголи. Більша частина галицько-волинських та чернігово-смоленських дружин разом із Мстиславом Святославичем загинули, ті, що лишилися живі, за повідомленням літописів, були пограбовані половцями.

У той час як основне військо монголів вдарило по Мстиславу Удатному, київське військо тільки-но підходило до Калки. Побачивши, що відбувається, Мстислав Романович наказав своїм дружинникам зайняти кам’янисте узвишшя, укріпивши його навколо рядами возів, утворивши так званий «город». Саме ця пересторога дозволила його війську чинити опір монголам протягом наступних трьох днів, однак, відрізані від води, вони не могли оборонятися вічно. Тож коли монголи пообіцяли князям в обмін на здачу «города» та викуп не пролити ані краплини їх крові, ті погодилися на запропоновані умови. Пам’ятаючи про підступну страту монгольських послів, ті не вважали себе зв’язаними клятвою. Рядових воїнів негайно перерізали, а князів, поклавши на землю і накривши дошками, розчавили, влаштувавши на їхніх тілах святковий пир.

Якщо про втрати монголів історичні джерела не повідомляють нічого, то втрати русів вони оцінюють по-різному — від десятків до більше ніж ста тисяч воїнів. Як повідомляє літопис, з киян, що вирушили на допомогу половцям, повернувся лише кожен десятий. Втрати чернігівсько-смоленських та галицько-волинських дружин були меншими, адже вони не потрапили в оточення та мали змогу відступити. Безповоротні втрати у битві на Калці відбилися навіть у народній свідомості. Із битвою на Калці билинний епос пов’язує загибель усіх руських богатирів.

Щодо причин поразки, то більшість літописів звинувачує у ній половців, які своєю втечею зламали лави руських воїнів. Тож, якщо вірити літописам, руські князі так і не змогли винести урок з отриманої поразки: не маючи єдиного командування, узгодженого плану кампанії та битви, годі розраховувати на перемогу навіть від порівняно слабшого супротивника. Нечисленне монгольське військо мало добрий вишкіл, було легко кероване, мало змогу розбити загони супротивника поодинці. Наскільки важливою для кінцевої перемоги монголів на Калці була ця остання умова, показала битва монголів з волзькими булгарами за кілька місяців потому, у якій вони зазнали нищівної поразки. Похід на Захід монголи змогли відновити лише за 13 років.

Битва під Ярославом

Дуже рано, ще наприкінці ХІ ст., на західній окраїні Русі виникли напівсамостійні князівства молодшої гілки Рюриковичів-Ростиславичів. Через передчасну (раніше за батька) смерть діда їх було виключено з системи наслідування київського столу, тож вони намагалися розбудувати свої власні володіння подалі від старших родичів. Спершу закріпившись у Перемишлі, надалі вони поширювали свою владу у Подністров’ї, активно колонізуючи лісостепове пограниччя. У боротьбі з численними родичами їм вдалося відстояти права на Звенигород та Теребовлю, а 1144 р. всі володіння Ростиславичів було об’єднано під владою одного князя Володимирка Володаревича, який зробив своєю столицею Галич. Так розпочалася історія Галицького князівства.

Володіння галицьких князів цікавили кілька значних регіональних сил. По-перше, на Подністров’я претендували київські, а пізніше і волинські князі з роду Мстиславичів — нащадків сина Володимира Мономаха Мстислава. Їхніми союзниками були угорці, які вже з середини ХІІ ст. розпочали активно втручатися у справи Галицького князівства та Русі, а часом угорські королевичі й самі сідали у Галичі. Неабияку цікавість проявляли і західні сусіди — поляки.

Не менш складною була політична ситуація і в самому Галицькому князівстві. З середини ХІІ ст. активно тривав процес децентралізації вже окремих князівств земель, що кількома десятиріччями раніше виокремилися зі складу порівняно єдиної держави Володимира та Ярослава. Окремі відгалуження єдиного до того роду Рюриковичів, що утримував монополію на верховну владу в усіх без виключення руських князівствах, у кожному новому поколінні все більше дрібнилися. Разом із новими князями збільшувалася кількість уділів,