Читати книгу - "Вмій програвати, Рія Тас"

- Кава з молоком без цукру – говорю.

- Мені сік – говорить Тая.

Поки чекаємо напої накладаємо собі сирники та доповнювані.

- А, ти говорила, що він зануда – звертаюся до Таї.

- Це, ти на нього так вплинула – сміється.

- Ну так це ж добре.

- А я й не знаю,  як витримати оце вас два урагани.

- Витримає, куди подінешся.

- Ваші напої – хлопець ставить енергійний для мене еліксир.

- Дякую, малий, оце якби ти років на десять старший був.  Я б за тебе заміж вийшла. Не чоловік, а мрія. Оце комусь пощастить.

- Ти, не в моєму смаку – говорить впевнено.

- Оу, а хто ж у твоєму смаку?

- Аліса з сусіднього двора – за брата говорить Тая. По реакції Тараса бачу, що це була таємниця.

- Ну, ти і криса – звертається до сестри. А я відчуваю одним містом, що буде сварка.

- Що, ти сказав? – Тая сама спалахує, але чесно я не на боці подруги, бо тут вона вчинила трохи не гарно.

- Повторюю. Ти Таїсія – криса!

- Засранець – верещить подруга.

- Оу, ану тсс, розвели тут – говорю голосно – Як так можна ви ж брат і сестра. У мене немає нікого, навіть двоюрідних сестер чи братів. Ви  найрідніші один у одного і чесно я вам дуже по – доброму заздрю. А ви через дурню сваритесь.

- Це не дурня ! – говорить ще ображений Тарас, по Таї бачу вона зрозуміла свою помилку.

- Тарас, вибач – говорить спокійно та тихо подруга. Тягне його стілець у свій бік та обіймає.

 - І ти мене – чую тихі слова хлопці.

- От, і все помирилися, тепер давайте їсти, а то голодна Оля – зла Оля. А ще мені хтось барбекю на свіжому повітрі обіцяв, он яка погода плюс двадцять чотири.

- Буде тобі барбекю – говорить  Тая.

- Ну, добре, а ще щось буде?

- Я знаю… Зі граєш зі мною у футбол, а то Тайку не допросишся.

- Без проблем. Потрясу костями трохи та покажу тобі майстер клас.

- Що? Хто, ти? Ти хоч знаєш хто сидить перед тобою ?

- І хто?

- Найкращий нападаючий у дитячо-юнацькій футбольній школі «Динамо» - видно, що хлопець дуже сильно захоплюється футболом, бо говорить таким голосом, ніби це все його життя.

- А, ти знаєш хто перед тобою сидить ?

- Хто ? – запитує з цікавістю.

- Капітан футбольної команди!

- Хто ? Це вже запитує Тая.

- Хто не знає я росла на вулиці, де більшість були хлопці, які любили грати у футбол, але не любили брати дівчат. От я і розізлилася на них зібрала всіх дівчат та створила власну команду імені «княгині Ольги». Ей, що ви регочете?

- Я б хотіла побачити тебе у ролі гравця – говорить Тая.

- І побачиш!

- І як твої успіхи капітана?

- Та, як команда розпалась після першої ж гри.

- А тоді зрозуміло, який ти капітан – сміється Тая, а Тарас її підтримує.

- Ну, я вам ще покажу!

Після сніданку прибираємо після себе. Маринуємо м’ясо, овочі, робимо салат та бутерброди. Ховаємо заготовки у холодильник та прямуємо надвір. Тая накриває все на веранді.

- Ну, що готовий, малий – запитую у Тараса.

Коли приходимо на задній двір. Тут дуже гарно, багато, квітів, дерев, кущів, декоративні скульптури. Спортивний майданчик та невелике футбольне поле з футбольними воротами.

- Вдвох, не цікаво – сумно видихає.

- Що пропонуєш?

- Не знаю.

- Тая, ти з нами? – кричу на все подвір’я привертаю увагу навіть охорони.

- Ви, що на сонці перегрілись, ні звичайно!

- Напевно не вийде.

-  Зараз, щось придумаємо, вище нос. Оу, здається я знаю! – мій погляд торкається охоронця Ігоря.

- І?

- Сиди, малий, зараз організую тобі таку команду.

Не довго думаючи прямую до охоронного поста.

- Тук – тук, до вас можна – тут знаходиться близько п’яти осіб з Ігорем разом, я навіть не могла і подумати, що тут стільки охорони.

- Так, ви щось хотіли? – говорить один з чоловіків, високий, кремезний, мускулистий з холодним проникливим поглядом. Такого як побачиш в ночі, то і по мерти від страху можна.

- Вибачаюсь,  а ви нам не допоможете – використовую всі дівочі чари. Накручую волосся на пальці рук та грайливо посміхаюсь – Ми тут у футбол хочемо зіграти, нам потрібно декілька гравців. Чи не хотіли б зіграти з нами? – чоловіки здивовано переглядаються.

- Ну, що хлопці, допоможемо дівчині – зацікавлено та охоче говорить невідомий мені молодик – Ілля – простягає руку.

- Оля – посмішка на тридцять два. Ілля тут най життєрадісний серед всіх.

- Ігорю, ти з нами? – звертається вже до знайомого мені охоронця. Ігор не охоче киває у знак згоди.

- Якщо господарі дізнаються, вам харакірі – говорить чоловік, який завбільшки за всіх і більш всього є головним.

- А ми їм не скажемо, ну будь ласка – знову посмішка.

- Під вашу відповідальність, дівчино, обіцяйте, що повернете моїх хлопців цілими та не ушкодженими.

- Обіцяю. Дякую!

Прямую з двома охоронцями на задній двір. Бачу Тараса, який сидить на міні полі з м’ячем у руках, а подруга продовжує господарювати на веранді.

- Ей, малий, ну що готов? – кричу хлопцю у спину він ще не бачить мене.

- Я не хочу в двох!

- А хто сказав, що вдвох? – хлопець обертається та бачить мій супровід та посміхається.

- Як тобі вдалося їх вмовити ? – тихо запитує Тарас, коли наближаюсь до нього.

- Секрет.

- Поділишся?

- Боюся у тебе немає такого чарівної посмішки, як у мене.

- Ну, все зрозуміло, це все ваші дівочі штучки.

- Ну, що ви нас покликали грати чи шептатись? – запитує у нас Ілля.

Ми ділимось по командах я з Іллею, а Тарас з Ігорем.  Я з Іллею швидко знаходимо спільну мову, мій командний дух та бажання перемоги просто пре з мене. Тая є нашим головним та єдиним вболівальником, але за кого вболіває вона не признається. Напевне обрала нейтралітет.  А ще вона суддя.

Я з Тарасом нападники – гра на полі запекла та гаряча, відчувається душ суперника. Хлопці на воротах і здається, що їм навіть нуднувато, бо ми з Тарасом  бігаємо по всьому полі за м’ячем, як навіжені. Перший гол забиває Тарас. Не з брехав, коли говорив, що добре грає, видно одразу, що футбол це його стихія. Але я теж не пасу задніх і швидко пробиваю оборону хлопця та потрапляю прямо в ціль.