Читати книгу - "Майстер реліквій"

— Племіннику! Ви консультуєте майстра Кранаха?

Дісмас посміхнувся.

— Намагаюся переконати його, щоб домалював німб, але він відмовляється, поки вас не канонізовано.

— На це обмаль шансів зараз. Іди сюди.

Фрідріх запрошував в обійми.

— Лукасе!

— Так, ваша милосте?

— На сьогодні досить.

— Як скажете, ваша милосте.

Кранах кинув на Дісмаса роздратований погляд і почав витирати пензлі. Багатостороння людина цей Кранах: двірський живописець, бурмистер, власник найбільшого видавництва у Віттенберзі, власник аптеки, забудовник і власник купи нерухомості. Він був на короткій нозі з Лютером.

Дісмас міркував: Дюрер і Кранах — обидва великі майстри. Дюрер — меланхолік, але все ж із ним можна посміятися, якщо він у доброму гуморі. Проте за всі роки знайомства з Кранахом Дісмас ніколи не сміявся з ним, не шуткував і навіть не бачив його розсміяним. Отже і живопис Кранаха відображав саме це. На жаль.

— Що ти привіз своєму старенькому дядечкові? — спитав Фрідріх.

— Боюся, що з'явився з пустими руками. Я…

Слова застрягли у нього в горлі.

— Що?

— Я прийшов попрощатися, дядечку. Їду додому. Настав час.

Фрідріх спохмурнів. Його очі змокріли.

— Це дуже несподівано. У нас ще багато роботи з колекцією.

Дісмас посміхнувся.

— У вас найбільша колекція у світі, дядечку. Ну, не враховуючи Ватикану. Майстер Спалатин каже, що місця майже не лишилося.

— І як же ти будеш справлятися?

— Зі мною все буде добре. Ваша щедрість протягом усіх цих років зробила мене багатим. Не хвилюйтеся про це.

— Я думав, ти втратив усі свої гроші. Через того диявола Бернарда.

Отже, він знає. І тут Спалатин.

— Я… — Він відкашлявся, прочищаючи горло для брехні. — Я зміг повернути дещо з того, що втратив.

Фрідріх дивився просто на нього. Нутрощі Дісмаса зсудомило.

— Я буду сумувати за тобою, Дісмасе.

— І я буду сумувати за вами, дядечку.

Фрідріх скрутив персня з пальця і простягнув.

— На знак моєї любові.

— Я… ні!

Дісмас зробив жест відмови, піднявши обидві руки.

— Він належав моєму родичу. Заспокойся і візьми.

Це була печатка, на якій красувалися герб Віттенберга та герб самого курфюрста з червоними схрещеними мечами.

— Це занадто, дядечку…

— Хай береже тебе Бог, Дісмасе.

Вони обнялися. Дісмас рушив до дверей, сльози наверталися йому на очі.

— Дісмасе…

— Так, дядечку?

— Ти чув про Альбрехта і його плащаницю?

Дісмас здригнувся.

— Так, дядечку. Чув.

— Звучить дивно, хіба ні?

— Ну, як ви знаєте, дядечку, плащаниця — це найпроблематичніша з реліквій. Скільки їх було запропоновано і мені, і вам, але від усіх ми відмовились.

— Шістнадцять штук.

— Отож.

— Але навколо цієї неабиякий ажіотаж. Кажуть, історія її походження відома раніше за історію плащаниці герцога Савойського.

— Так, але…

— Дісмасе!

— Так, дядечку?

— Як давно ми знаємо один одного?

Нутрощі Дісмаса аж горіли.

— Дуже давно.

— Не хочу навіть думати про те, що під час нашої останньої зустрічі між нами залишиться щось недоговорене.

— Я теж.

— Чому ти не запропонував її мені?

Дісмасове серце гупало, наче кінь, що скаче галопом.

— Я… не був повністю впевнений в її походженні, дядечку.

— Але достатньо впевнений, щоб запропонувати її архієпископу?

— Його світлість ніколи не був надто прискіпливим щодо походження реліквій. Нещодавно він сам собі збудував рибальський човен святого Петра. Я подумав, навряд чи він буде прискіпливим до плащаниці.

— Простіше кажучи, ти продав йому підробку.

— Ну, може й так…

Фрідріх похитав головою.

— Я розчарований у тобі, Дісмасе. Хоча у мене немає ні любові, ні поваги до Альбрехта.

Його голос раптом зірвався на крик:

— Але він скоро стане кардиналом святої римської церкви!

Дісмасу хотілося одного: швидко розтанути і затекти у щілини між мостинами.

— Скільки?

— П'ятсот п'ятдесят, дядечку.

Фрідріх аж чмихнув.

— Гадаю, мене можна вважати щасливцем через те, що я зекономив на таких витратах.

— О, дядечку! Я б ніколи не… Ніколи, присягаюся честю!

— Ти ще згадуєш про честь?

— До цього випадку я ніколи не продавав нікому — ні вам, ні комусь іншому, — ніякої речі, про яку я б знав, що вона фальшива.

Фрідріх сумно кивнув.

— Так, ти був чесним. Майже до кінця.

Щоки Дісмаса палали з сорому.

— І все-таки я буду сумувати за тобою. А тепер іди і скажи майстрові Кранаху, щоб він повертався і закінчив малювати мене.

12. Чудовий день

Дюрер наполягав, що обидва вони мають бути присутніми на урочистій демонстрації плащаниці з Майнца, незважаючи на опір Дісмаса.

— Фрідріх знає, Нарсе. Він нікому не скаже. Але Спалатин теж знає… слухай, якщо все це відкриється і нас побачать разом…

Але Дюрер уперто стояв на своєму. Ніщо не могло його переконати. Здавалося, він ставиться до клятої демонстрації наче до чергової виставки. Дісмас урешті-решт поступився, але наполіг, щоб Дюрер для маскування вдягнувся у рясу.

— Якщо хтось закричить, глянувши на плащаницю: «Боже, це ж Дюрер!», звісно, я не хочу, щоб мене побачили поруч зі справжнім Дюрером.

Альбрехт — який вже офіційно був титулований як кардинал Альбрехт Бранденбурзький — улаштував підготовку до цього заходу, гідну другого пришестя.

Дорогою до собору вони помітили монаха Тецеля з його сундуком для індульгенцій, дуже відкритого до співробітництва.

— Свиня! — голосно пробурмотів Дюрер.

— Тихіше, заради Бога, — прошипів Дісмас. — Чого ти очікував? Що Тецеля тут не буде? Як ти вважаєш, заради чого Альбрехт купив плащаницю? Для оздоблення інтер'єру?

Вони обрали місця, які — Дісмас перевірив — були десь позаду, в гущині юрби.

Знадвору голосно засурмили.

— Ну просто, як наш Господь захотів би, — зауважив Дюрер.

Дісмас нарахував двісті п'ятдесят осіб у процесії. Альбрехт виглядав розкішно в своїх нових червоних галеро[14] та ризі. У своїй розлогій проповіді він віддав належне святому Боніфацію, мученику і святому покровителю Майнца та всієї Німеччини, який запровадив християнство серед язичників-франків. Альбрехт звертався до нього кілька разів таким чином: «наш улюблений праотець у Христі», натякаючи на прямі родинні зв'язки зі святим.

Дюрер увесь час стогнав і бурмотів.

Альбрехт завершив закликом до всіх праведних германських християн об'єднатися во Христі і загоїти минулі чвари спалінням біля стовпа Мартіна Лютера.

— Так, це нас дійсно об'єднає, — сказав Дюрер. — Нема нічого більш миротворного, ніж добре спаління.

Нарешті настав час головної події. За сигналом дві тонкі золоті мотузки, просунуті у коліща високо під стелею, підняли плащаницю з релікварію, оздобленого дорогоцінним камінням, золотом