Читати книгу - "Справа Сивого"

— Ні! — рішуче вдарив кулаком по столу художник. — Тільки він!

Яворницький замислено почухав потилицю.

— Річ у тім, що у шановного Георгія Петровича геть відсутнє почуття гумору.

— Я знаю.

— Звідки?

— Я намагався зробити йому пропозицію.

— Пропозицію? — очі в історика полізли на лоба. — Ти збожеволів?

— Я не казав про лисину, — поспішив заперечити Рєпін. — Точніше не встиг. Бо тільки почав говорити про те, що мене цікавить ракурс ззаду, а не парадний портрет, тут-таки розмова і припинилася. Мені просто вказали на двері.

— Не дивно, — Яворницький знову обійняв приятеля. Тепер уже співчутливо: — Значить, доведеться все-таки іншого шукати.

Художник вперто помотав головою.

— Тільки цей!

— Ти що, дитина? Припини.

— Я пишу головну картину свого життя!

— Але ж він нізащо не погодиться.

— Тоді я ходитиму у нього позаду і малюватиму на ходу. Яворницький уявив, як художник тупотить позаду предводителя дворянства, і пирснув.

— Тебе викинуть у вікно або спустять зі сходів. Хоча... — він раптом замислився. — Хоча, здається, я знаю одну людину, яка зможе допомогти.

У будинку Олександра Поля все було готовим до прийому предводителя дворянства — підлоги натерті, скатертини накрохмалені, колекція монет викладена на столі у вітальні, де з вікон лилося найкраще, пом’якшене листям садових дерев світло. Зустрічати дорогого гостя господар вийшов особисто.

— Дякую за запрошення, шановний Олександре Миколайовичу, ви ж знаєте мою цікавість до нумізматики. Бачу монети — не можу втриматися.

— Це вам дякую, Георгію Петровичу, за те, що знайшли час завітати.

Обмін люб’язностями завершився уже у вітальні, де біля столу стояв Яворницький.

— Ви, мабуть, уже знайомі з Дмитром Івановичем, — запитав Поль у гостя.

— Ну звісно, мав честь неодноразово слухати його розповіді про запорожців. Доброго здоров’я!

Яворницький злегка вклонився.

— Ну а тепер зможете подивитися, що він нам привіз зі своїх експедицій. Дмитро Іванович копає багато могил — і козацьких, і скіфських.

— Цікаво-цікаво, — предводитель дворянства наблизився до столу і нахилився до монет.

Яворницький тим часом відійшов до сходів, які були запнуті щільною портьєрою. Там, наверху, біля мольберта сидів готовий до роботи Ілля Рєпін. На запитальний погляд Яворницького художник мовчки похитав головою — з цього ракурсу лисина предводителя ховалася за зігнутою спиною.

— Дозвольте запропонувати вам крісло, — сказав Олександр Поль, побачивши, як історик махає рукою зі сходів.

— Крісло? Дякую. Бо й справді краще добре сидіти, ніж погано стояти, так?

Поль всадив гостя посеред кімнати. Захоплений розгляданням монет, той не помічав таємних рухів за спиною. Яворницький знову запитально підвів брови, а Рєпін показав рукою праворуч і підкріпив цей жест поворотом голови.

— Дозвольте, — історик спустився зі сходів і підійшов до шановного гостя. — Дозвольте, я трохи розверну крісло, щоб ви не затуляли собі світло.

— Дуже люб’язно з вашого боку. Очі й справді почали трохи зраджувати. Вік, знаєте.

Він слухняно пересів так, як показував зі сходів художник.

— Чудово, — вирвалось у Яворницького.

— Так, цікава легенда на реверсі, — погодився предводитель.

— Дати вам лупу? — запропонував Поль.

— Дякую! — він узяв з його рук позолочений оптичний інструмент і відкинувся на стільці, уважно вивчаючи напівстерті літери на старовинній монеті.

Художник з-поза портьєри показав великий палець і почав роботу. Яворницький із Полем задоволено перезирнулися.

Музики, як це нерідко траплялось у Санкт-Петербурзі, родом були з України, тому знали і «голубку», і «кривого танку», і «гречаники». Гості танцювали з дитячою завзятістю — бо мали можливість у холодній столиці імперії відчути себе українцями. Кілька років тому земляків у Петербурзі по вівторках збирав Костомаров, а коли вченого не стало, ніхто не брався продовжити його справу, аж поки з’явився молодий історик Дмитро Яворницький. Його енергія потребувала чогось більшого, ніж просто розмови, а тому для зібрань була обрана субота — день, який сам по собі сприяв забавам.

Господар із задоволенням спостерігав за радісними обличчями танцюристів та глядачів і в результаті ледь не пропустив дзвоника від вхідних дверей. Він схаменувся, вийшов у передпокій і за хвилину повернувся з новими гостями.

— Шановне панство! — Яворницький скористався паузою в музиці. — Сьогодні на нашій традиційній суботці ми маємо щастя приймати трупу корифеїв українського театру. Марко Кропивницький! Просимо до господи. Незрівнянна Марія Заньковецька!

Кожне ім’я супроводжував шквал аплодисментів. Актори, які вже встигли звикнути до овацій столичної публіки, дарували на всі боки усмішки та поклони.

— Українці навіть далеко від батьківщини залишаються українцями, — повів рукою вздовж зали господар. — І тому збираються по-нашому, як бачите, між своїми. Бо без наших Петербург пустіший ніж пустеля Сахара.

— І не кажіть, — кивнув Кропивницький. — Я б ні за що не втерпів так далеко від дому. Хоча мене їхня величність персонально запрошували служити в імператорському театрі.

— Правда? Ну а ви? — нахмурив брови Яворницький.

— А я підхопився і дав драла, — Марко Лукич по-акторському розмашними жестами підкріпив свої слова. — Вони нашу мову не визнають, забороняють, а я їм служити повинен? — Смачно скручена дуля стала відповіддю на задане самому собі питання. — Краще буду в Україні. Може, й тонший шмат сала матиму, але не від власть предержащих.

Історик спохмурнів ще дужче:

— Бачите, а я у собі відмовитися сил не знаходжу. Служу імперії. Хіба що оцими суботками тугу гамую.

— Зате й імперія вас шанує, — піддав градусу режисер. — За вірну службу величає націоналістом. І небезпечним українофілом.

Гостру розмову перервав чарівний жіночий голос:

— А давайте краще танцювати! — Марія Заньковецька простягнула свою витончену ручку замисленому господарю. — Я вас запрошую!

І хоч той не відгукнувся, акторка рішуче взяла його за руку та просто потягла на середину кімнати.

— А заграйте увиванця! — азартно гукнула Заньковецька.

Музики обернулися до огрядного вусаня-бандуриста. Той замислився на мить, а потім, мугикаючи під носа, пробігся пальцями по струнах. Цього виявилося достатньо, щоб оркестр за кілька секунд вступив уже на повну силу. Швидка переливчаста мелодія полилася дзвінко, немов гірська річка поміж каміння.

— Дмитре Івановичу! — настирно смикнула свого замисленого партнера актриса і вужем закрутилася навколо.

Яворницький потрусив головою, ніби струшуючи