Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Але... як це диво можна їсти? – Я уявити собі не могла, як можна з’їсти співочий пиріг.

Ельф тихо розсміявся.

– Повір, можна. У цих ягід найдосконаліший смак. Його ні з чим не сплутати й не забути.

– Він і в роті співає? – не заспокоювалася я.

Рані розвеселився. Я мимоволі замилувалася ним. У його синіх очах, які в легких сутінках здавалися кольору нічного неба, танцювали пустотливі відблиски магічного вогню каміна. Якби я не була так закохана в Германа, то... можливо, Ши-Ранса знайшла б у моїй особі суперницю. Хоча... по них же видно, що вони закохані. А розбивати закохані серця собі дорожче – невідомо яким цвяхом у черевику вилізе це кохання. І чи не станеш ти кульгати, знаючи, що десь ллються сльози. А на одній нозі дорогою життя далеко не підеш. Навіть із завойованим коханням. Та й ельф не мисливський трофей. Гидко панянкам як двом розлюченим естриггірам битися за чоловіка.

– Це дуже коротке видовище, – ельф припинив сміятися. – Триває всього близько п’яти хвилин. Щойно пиріг дістають із печі, його одразу виносять у залу, поки він не встиг охолонути. Мелодія мчить попереду кухаря, який біжить щодуху, несучи пиріг до гостей. Головне – не впасти. Тому кухарю розчищають дорогу та стежать за тим, щоб він не посковзнувся. Для цього уздовж коридору стоїть сторожа.

– Скажи, у кондитерських Ситова продають це диво? У «Місячній росі» його можна спробувати?

– На жаль, цей десерт подають тільки в королівському палаці на великі свята. Але в «Місячній росі» його замовляють вельможі. У меню його немає.

– А як же взимку? Адже взимку в нас кілька свят. Не думаю, що наш король відмовиться від цих ласощів. Чи снігокорку заморожують?

– Магія, – усміхнувся Рані. – Заморожувати ягоди не можна, інакше вони нічим не відрізнятимуться від решти. Їх тримають у спеціальних магічних ящиках, або корзинах під особливим магічним покровом, які зберігають снігокорку в тому вигляді, в якому зірвали.

– І що, на чорному ринку їх теж неможливо купити? – Я не збиралася здаватися. Якщо бабуся пекла цей пиріг, то я теж маю його спробувати. І якщо не з’їсти, то хоча б спекти.

Ельф, закинувши голову, реготав.

– Руто, ти вирішила роздобути снігокорку?

– Так. Скажи, контрабандисти возять її?

Скріраніель весело заперечив:

– Мила, жінки не зв’язуються з контрабандистами. Це небезпечно. На ринку її можна купити за дуже великі гроші. І тільки в одній-єдиній лавці.

Я кивнула на знак згоди й згадала свою тітку Пелагею, яка мала з ними справу. Не може хазяйка таверни не знати пару-трійку чорних торговців. Значить, акуратно розпитаю її. Але вголос вимовила:

– Мені дуже хочеться спробувати цей пиріг. Адже зібрати снігокорку звичайній людині, навіть якщо вона адепт магічної академії, неможливо, так?

– Вгадала, – погодився Скріраніель. – Усі кущі в Суниці – а це ціле ягідне господарство – охороняють королівські вартові. Дика снігокорка, та, що росте в Зорекрилих горах, коштує дешевше, але ніхто не дасть гарантії, що з неї можна спекти «Співочий пиріг».

«Ага, – подумала я, – раз охороняють вартові, значить, ягоди-таки є на чорному ринку».

– Головне, що він у роті не співає! – перевела я тему розмови. – Бо балакучий або по-справжньому співочий пиріг я б не змогла їсти. Раз кажеш, що ягід не дістати, то й вигадувати собі нічого.

Не треба йому знати, що в моїй голові вже визрів план, щоб змотатися на грифон– диліжансі в Суницю і довідатися побільше про снігокорку. Раптом мені, як нащадку Аконіти, належать якісь плюшки у вигляді жмені ягід. А може в «Перлині магії» вийде замовити снігокорку в пана Кюнта. Або поговорю з торговцями на ринках, які зможуть вивести на контрабандистів, що привозять цей товар. Або ж запитаю поради в пана Куца в кулінарній гільдії. Бо інтуїція нашіптувала, що тітка навряд чи захоче наражати моє життя на небезпеку, знайомлячи з контрабандистами. Варіант купити ягоду легально втридорога мене не влаштовував. Хоча, в контрабандистів вона коштує не менше. Але є варіант купити дику й поекспериментувати. А це вже тягне на новий рецепт кулінарної гільдії!

Я усміхнулася ельфу найчарівнішою посмішкою:

– Повернімося до бабусі.

– Що ж, – Рані посерйознішав і знову забарабанив пальцями по оббивці підлокітника, – після підписання договору оголосили про святковий обід. Але цього разу він був порушений: щойно всі розсілися за столом, прибула делегація з Ріласса з депешею про оголошення війни. Леонідій, збентежений повідомленням, нічого кращого не придумав, як запросити їх за стіл. Ті, повагавшись для пристойності, погодилися пообідати разом з королем та його гостями.

Рані задумливо почухав перенісся, немов відсіюючи спогади: що варто говорити, а про що краще промовчати.

– Того року найкращі адепти кулінарного факультету мали честь проходити практику на королівській кухні, – продовжив він. – Твоя бабуся і бабуся Міларунн були удостоєні цієї честі.

– Ти знаєш бабусю Міларунн?!

– Так, – коротко відповів Рані і продовжив: – Але лише Аконіту залишили допомагати з важливим обідом. Страву виніс королівський шеф-кухар Фізаліс. Зала завмерла, побачивши й почувши співочий пиріг. Мої батьки й посол були вражені цим видовищем. Вони наввипередки засипали Фізаліса компліментами. Але Фізаліс був порядною людиною і сказав, що це авторський рецепт адептки-практикантки. Батьки захотіли познайомитися з Аконітою і попросили негайно запросити її до зали. Вона прийшла. Мама якраз відламала шматочок пирога і хотіла з’їсти, як Аконіта підбігла до неї і, забувши про пристойність, вибила його з рук. Її б одразу відправили на ешафот, але...