Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

Авіаційне свято закінчилося. Я провів прес-конференцію, на якій підкреслив важливість розширення українсько-канадських взаємин у різних галузях діяльності, в тому числі й участь у таких міжнародних заходах, як трентонське свято.

Повернувшись до Оттави, довідався, що голова секретаріату РУХу пан Михайло Бойчишин у своїх зустрічах з українськими громадами Канади закликав не давати грошей і не допомагати посольству України в Канаді. Обґрунтування таке: в Україні влада комуністична і посольство в Канаді представляє комуністичну владу.

Житейські проблеми

У Канаді я вперше опинився без щоденної інформації про життя України. Газети з МЗС, що все ще надходили до російського посольства, потрапляли до нас з великим запізненням і не всі. Канадське телебачення, радіо і газети подавали інформацію про Україну дуже рідко і переважно у зв’язку з якимись негативними подіями. Радіостанції «Промінь» практично не було чути. Українські діаспорні газети, ясна річ, дуже раді, що Україна стала незалежною державою, давали більше інформації, проте це все-таки погляд на Україну збоку, а не зсередини. Налагодити отримання матеріалів Укрінформу в той час ми ще не могли. Я перетворив будинок Новаківського на свій робочий кабінет. Родіонов і Кучер працювали в кімнаті консульського відділу. Справа з придбанням приміщення для посольської діяльності була непевна. Гуцуляк з моєї згоди дав завдаток у сумі 50 тис. доларів банку-власнику, але купівлю не можна було оформити без санітарної та інших перевірок, згоди локальної влади, МЗС Канади, сусідів. Я сумнівався, чи варто поселятися в службовому будинку бодай і не на довгий час, хоч життя у будинку Новаківських, які поселили нас на три тижні і незабаром повернуться, спонукало шукати іншого помешкання.

Українські організації стояли на різних позиціях: одні вважали, що поки Україна розбагатіє і зможе організовувати свої посольства заможніше, треба задовольнитися скромними приміщеннями. Інші навпаки, радили зразу придбати достойні апартаменти. Я доручив Родіонову і Кучеру в позаробочий час шукати більш підходяще приміщення. Родіонов радив не займатися економічними й іншими проблемами, підкреслюючи, що посольство — політичне представництво. Одначе політичних зв’язків і знайомств, що він їх завів ще до мого прибуття в Канаду, також мені не передавав.

Я сказав Родіонову й Кучеру, що ми часточка України і наше перебування за кордоном не відриватиме нас від Батьківщини. І наш рівень життя в Оттаві ми порівнюватимемо з життям службовців в Україні, а не з життям посольств заможних держав, що утворилися давно і давно організували дипломатичну службу.

Я продовжував розширювати свої безпосередні контакти. Вони збільшували обсяг роботи, не залишали мені жодного дня для відпочинку, зате вводили в кола нових людей, відкривали нові перспективи.

* * *

У своїх зустрічах я агітував українців їхати до України, аби. відсвяткувати першу річницю незалежності, познайомитися з економічним станом і подумати над започаткуванням спільних канадсько-українських підприємств. Радив своїм знайомим, канадським підприємцям, вкладати капітали в Україні. Закони України про малу і велику приватизацію, про зовнішньоекономічну діяльність, новий Земельний кодекс, що їх Верховна Рада ухвалила у березні 1992 року, давали підставу оптимістично дивитися на можливість українсько-канадських економічних відносин. Я широко використовував ці факти у своїх виступах, зустрічах з дипломатами, політиками, підприємцями (а від МЗС наполегливо вимагав чимшвидше направити Олександра Шандрука для економічної діяльності посольства). І потік людей в Україну щодень збільшувався. У липні я відкрив у «Канадієн імперіал банк оф Комерс» консульський субрахунок і наказав Кучерові регулярно відносити гроші на цей субрахунок. Зрозуміло, що брати гроші із субрахунку мав право тільки я. Посольство складалося тільки з трьох дипломатів. Бухгалтерські обов’язки тимчасово поклав на Кучера. Я побачив, що якщо не вести суворого нагляду, то діяльність консульського відділу можна перетворити на приватне підприємство для особистого збагачення. Від України ми далеко, і тут, власне, від мене залежить, щоб усі прибутки були точно враховані і потрапили на користь України, а не окремим її службовцям.

Я активно продовжував налагоджувати зв’язки з потрібними для України людьми.

Якось Оксана Башук представила мені Ларі Кизя, канадського підприємця, який хотів співпрацювати з Україною.

У нашій розмові пан Кизь підкреслив, що в Канаді недостатньо знають про Україну. Необхідна різноманітна інформація про економіку, транспорт, культуру тощо. З цим важко було не погодитись.