Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

Цього разу біля струмка не було жодної дошки, йому довелося без кладки перебиратися на інший бік. Він зняв одяг і перекинув його на інший берег, потім перейшов через глибокий стрімкий потік по груди в холодній воді.

Доки він одягався на іншому березі, його думки знову повернулися до Нарциса. Зніяковілий, він зараз чітко усвідомлював, що робить в цю годину саме те, що той передбачив і до чого вів його. Він знову на диво виразно побачив того розумного, трохи іронічного Нарциса, який чув від нього стільки дурниць і колись у важливий час, завдавши болю, відкрив йому очі. Деякі слова, сказані йому тоді Нарцисом, він ясно почув знову: «Ти спиш на грудях матері, а я пильную в пустелі. Ти мрієш про дівчат, а я – про юнаків».

На якусь мить його серце стислося, холонучи, страшенно самотній стояв він тут уночі. Позаду залишився монастир, хоч і уявна, та все ж улюблена й обжита домівка.

Проте одночасно він відчував і щось інше: зараз Нарцис вже перестав бути його керівником і ментором, який більше знає і направляє його. Сьогодні, він це зрозумів, він зайшов у країну, в якій орієнтується самостійно і де Нарцис уже не зможе ним керувати. Він був радий усвідомлювати це; йому було тяжко й соромно озиратися на період своєї залежності. Тепер він прозрів, він уже не дитя і не учень. Приємно було знати це. Однак – як все-таки важко було прощатися! Знати, що він там, у церкві на колінах, і не могти дати йому нічого, нічим не допомогти, нічим для нього не бути! І тепер надовго, можливо, назавжди розлучитися з ним, нічого не знати про нього, більше не чути його голосу, не бачити його благородного погляду!

Він пересилив себе і пішов по доріжці, викладеній камінням. Відійшовши на сотню кроків від монастирських мурів, він зупинився, глибоко вдихнув і крикнув по-совиному, як тільки міг. Схожий совиний крик відповів йому здалеку, знизу від струмка.

«Ми, як звірі, кличемо один одного», – подумав він, згадуючи післяполудневу годину кохання; щойно зараз він усвідомив, що вони з Лізою тільки в кінці побачення обмінялися словами, та й то небагатьма і незначними! А які ж довгі розмови вів він з Нарцисом! Та зараз, мабуть, він потрапив у світ, де не говорять, де приманюють один одного совиними криками, де слова не мають жодного значення. Він з цим погоджувався, сьогодні у нього вже не було більше потреби в словах чи думках, а тільки в Лізі, тільки в цьому безсловесному, сліпому, німому шаленстві почуттів, у цьому, сповненому зітхань розчиненні в ній.

Ліза була тут, вона вже йшла з лісу йому назустріч. Він простягнув руки, щоб відчути її, ніжно торкався її голови, волосся, шиї, потилиці, її стрункого тіла і міцних стегон. Обійнявши її, він пішов далі, нічого не кажучи, не питаючи: куди? Вона впевнено прямувала до нічного лісу, він ледве встигав за нею, здавалося, вона бачить уночі, як лисиця або куниця, йшла, не наштовхуючись, не спотикаючись. Він дозволив вести себе – в ніч, у ліс, у сліпу таємничу країну без слів, без думок. Він більше не думав ні про залишений монастир, ні про Нарциса. Мовчки йшли вони темним лісом, то по м’якому, як подушка, мохові, то по твердих ребрах коренів, часом поміж поодиноких високих крон над ними виднілося бліде небо, часом було зовсім темно; чагарники били його по обличчю, гілки ожини чіплялися за одяг. Вона добре знала дорогу та йшла вперед, рідко зупиняючись або сповільнюючи крок. Через деякий час вони опинилися між окремих, віддалених одна від одної сосен, попереду відкривалося блякле нічне небо, ліс закінчився, на них чекала лугова долина, солодко пахло сіном. Вони перебрели маленький тихий струмок, тут на роздоллі було ще тихіше, ніж у лісі: жодного шуму чагарників, жодного меткого нічного звіра, жодного хрускоту хмизу.

Біля величезної копиці сіна Ліза зупинилася.

– Тут ми залишимося, – сказала вона.

Вони сіли в сіно, переводячи дихання і насолоджуючись відпочинком, обоє трохи втомлені. Вони розкинулися, слухаючи тишу, відчуваючи, як висихають їхні лоби й прохолоднішають обличчя. Зіщулившись у приємній втомі, Ґольдмунд, граючись, то підтягував коліна, то знову опускав їх, глибоко вдихаючи ніч і запах сіна і не думаючи ні про минуле, ні про майбутнє. Повільно піддаючись чарівності пахощів і тепла коханої, відповідаючи знову й знову на доторки її рук, він блаженно відчував, як вона поступово почала розпалюватися поруч з ним, посуваючись до нього все ближче і ближче. Ні, тут не потрібні були ані слова, ані думки. Ясно відчував він усе, що було важливим і прекрасним, молодість і просту здорову красу жіночого тіла, його тепло і пристрасть; явно відчувалося також, що зараз вона хоче кохатися не так, як вперше, не хоче зваблювати і вчити його, а чекає на його порив і жагу. Мовчки пропускаючи крізь себе потоки, він відчував, щасливий, тихе живе полум’я, що розросталося в них обох, перетворюючи їхнє ложе на сповнений зітхань і пристрасті осередок цілої мовчазної ночі.

Коли він, схилившись над Лізиним обличчям, почав у темряві цілувати її губи, він раптом побачив, як її очі й чоло мерехтять у ніжному світлі, він зачаровано дивився, як сяйво зажевріло й швидко посилювалося. Тоді він зрозумів і обернувся: над краєм чорного далекого пасма лісів сходив місяць. Він милувався, як біле ніжне сяйво перетікає з її чола на щоки, на круглу світлу шию, він тихо і захоплено промовив: «Яка ж ти красива!» Вона посміхнулася, ніби отримала подарунок, він підняв її, обережно знімаючи одяг, допоміг їй вивільнитися, оголені плечі і груди мерехтіли у прохолодному місячному сяйві. Очима й губами він захоплено слідував за ніжними тінями, милуючись і цілуючи; як зачарована, вона тихо лежала, з опущеним поглядом і якимось урочистим виразом, так ніби її краса в цю мить вперше відкрилася і їй самій.