Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

Собі вас у соратники і друзі

І поєднаємось, щоб жити разом

В оселі, подарованій мені

Творцем. Вона не затишна – не Рай,

Зате від серця щедрого дана,

То й з вами поділюся нею щедро.

Мої владики радо вас приймуть,

Широко розчинивши двері Пекла.

Там буде місця всім нащадкам вашим.

Вони не раюватимуть, о ні!

За се хай дякують Тому, хто дав

Мені вас, аби мстивсь я за поразку,

Що я зазнав від Нього – не від вас,

Створіння милі. Хоч і плаче серце

Над вами – мій обов’язок несхитний

Перед мільйонами, що прагнуть правди

І борються за гідність, честь і помсту,

Велить із необхідности здійснити

Те, що я сам – хоч проклятий – прокляв би».

Так необхідність – вимовка тиранів —

Постала сатанинським виправданням

Пекельних дій. Він, з Дерева Життя

Злетівши вниз поміж грайливих звірів,

Перекидавсь то в те звіря, то в інше;

Аби свої припильнувати жертви,

Підходив ближче й ближче до Подружжя

Людського, непомічений, незнаний.

То Левом крадеться вогненнозорим,

То Тигром, що забачив ніжні Лані

І хоче з ними гратися: стрибне,

Затим зіщулиться і пильно важить,

Якби схопить обидві Лані разом, —

І перетворюється весь у слух,

Коли до Єви обізвавсь Адам:

«Моя єдина подруго й потіхо,

У спільних радощах над все миліша!

У Бога Всемогутнього, що нас

Всемилостиво випестував з праху

І дарував нам се рясне довкілля,

Прещедрий, – ми не заслужили щастя,

То й не назвем заслугою наш послух

Легкий: не споживать плодів Знання!

Там, де найрозмаїтіші рослини

Дають нам найпоживніші плоди,

Лиш на крислате Дерево Знання,

Котре поблизу Дерева Життя

Буяє, заборону Бог наклав,

Бо у плодах Знання чаїться Смерть.

Могутні крони двох дерев сплелись.

Життя й Знання – і Смерть. А що є Смерть?

Не йнакше, як страховисько, раз Бог

Заборонив нам їсти ті плоди,

Дозволивши все інше й давши владу

Над усіма створіннями Землі,

Води й Повітря. Тож не переймаймось

Малою забороною, коли

Куди не глянь – все наше нам на втіху,

Щоб прославляли щедрого Творця

У спільних радісних трудах щоденних,

В зеленому буянні й різноцвітті

Загублені, проте удвох щасливі».

Йому сказала Єва: «О мій муже!

Сотворена для тебе я назавше

З твоєї плоті плоть. Сама без тебе

Навіщо я? А ти – мій повелитель,

Господар дужий. Ти говориш правду:

Ми Богові єдиному повинні

Возносити хвалу й складать подяки.

Найбільше – я, бо маю у тобі

Величніше й достойніше добро,

Ніж ти – в мені. Пригадую не раз

Той день, коли я вперше пробудилась

Між квітами й сама себе спитала:

Хто я? Відкіль? Як появилась тут?

Поблизу хлюпотів струмок, вливався

З печери в озеро, де тихо плесо

Відсвічувало радісну блакить.

Я підвелась і з наміром непевним

Пішла до берега. Там прилягла

І задивилася на одсвіт неба.

Нахилена, побачила – о диво! —

До мене із води схилялась постать

Задивлена й чудна. Я відсахнулась.

Та захотілось глянути на неї

Ще раз. Вона й собі на мене любо

Дивилася, втопивши тужний погляд

В моїх очах. Лежала б там я досі,

Коли б не пролунав до мене Голос

Згори: «Ти задивилася на себе,

Істото ніжна. Бачиш одсвіт свій.

Відвернешся – він щезне. Йди за мною.

Я підведу тебе до справжнього – того,

За ким твої обійми й лоно тужать,

Щоб віддзеркалюватись вам взаємно.

Ти приведеш у світ нових людей —

Праматір’ю усього Людства станеш

Неізчислимого». Я покорилась,

Пішла, бо Хтось незримий попереду

Мене за руку вів. Тебе я там

Побачила, красивого, міцного.

Але мені здалась твоя краса

Вже не така приваблива і ніжна,

Як у тієї постаті з води.

Я відвернулася. Ти вслід побіг,

Гукаючи: «Від кого утікаєш?

Від плоті власної та від кісток,

Що взяті з мого тіла збоку серця,

Щоб у моєму серці ти жила?!

Тебе жадаю я, душе моя,

Моя ти половино!» І за руку

Мене ти ухопив. Я піддалася

Тобі й у самозабутті пізнала,

Що мужність чоловікова і мудрість

Прекрасніші, аніж сама краса».

Так мовила прамати наша Єва,

Задивлена залюблено в Адама,

Ще й персами опуклими, тугими,

Що вибилися з-під розкішних кіс,

Пестливо притулилася до мужа.

Він усміхавсь, до зваб її прихильний,

Немов Юпітер-Сонце до Юнони

У веселкових хмарах весняних,

Що розсівають квіти по Землі.

І губи їхні злилися в солодкім

Поцілунку. Сатана аж одвернувсь

Із заздрощів. І завидющим оком

Косуючи палюче, застогнав:

«Ненависне видовище! О муко!

Вони – раюють! Обнялись! А я

Рокований на Пекло безпросвітне,

Безрадісне, безлюбе, – я з жаги

Горю! Од невтоленних поривань,

Од туги тяжкої втекти не можу.

Запам’ятаю, що од них почув.

Не все тут їхнє. Дерево Знання

Росте страшне, заказане для них.

Знання – заказане. Чому? Се дивно.

Невже Творець їм пожалів знання?

Хіба знання – то гріх? Смерть – у знанні?

Невже темнота неуцтва – се плата

За раювання? Чи основа віри?

Чи знак покори? Ми тоді для них

Принадні пастки знань порозставляєм.

Нехай вони туди потраплять, здолавши

Творцеву завидющу заборону

Тих знань, котрі з богами їх зрівняли б.

Хай прагнуть стать богами! Покуштують

Знання і знищаться. Так, певно, й буде.

Але пора оглянути ретельно

Сей Рай. У закутках його тінистих

Чи не таяться духи? Може, в них

Щось вивідаємо. А ви – раюйте,

Кохайтеся. Уже вас не покину;

Коротке ваше щастя – довге горе».

Так мовивши, в