Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

— Можете не сумніватися. Але зачекаю кілька днів, доки вона одужає.

— Ви дуже ризикуєте. Жити в одному помешканні з таким чудовиськом?

— Вона моя жінка. І вона ніколи себе не виявляла, як чудовисько.

— Як знаєте, — стенув плечима пан Северин. — Зі свого боку обіцяю не розголошувати цієї пригоди. Але й ви не надто зволікайте, бо хтозна-чим це все ще для вас може закінчитися.

На тому вони попрощалися.

Пан Базилій сів біля хворої і не знав, що має казати. Жінка перша озвалася. Тихим втомленим голосом розповіла те, про що нікому не розповідала. Як до неї посватався один шляхтич, а вона йому відмовила і за те мати того шляхтича, люта відьма, прокляла її. Вона ж думала, що то минеться і проклін не буде мати сили, але сталося інакше, раз на місяць жінка тікала до лісу, перекидалася на здоровенну вовчицю і полювала на людей.

Пан Базилій довго думав, що має чинити, і врешті, коли дружині стало легше, повіз її до монастиря бернардинів. Монахи, вислухавши всю історію, сказали, що нічого обіцяти не можуть, але спробують якось лихові зарадити. Жінку посадили у залізну кліть, а монахи стали читати над нею молитви.

«Дев’ять днів і дев’ять ночей молилися вони на зміну, — пише хроніст, — і дев’ять днів та дев’ять ночей творилося у тій клітці щось жахливе. Жінка то перекидалася на вовчицю і з несамовитою люттю кидалася на ґрати, намагаючись перегризти прути зубами, аж іскри сипалися, а то знову поверталася до свого людського образу і тоді гірко плакала, заламуючи руки, але з кожним днем і з кожною ніччю на вовчицю вона перекидалася усе рідше, аж поки на десятий день прокляття не опало з неї».

Відтоді подружжя Горошинських більше ніколи не зазнавали таких жахливих випробовувань. А пан Северин ще не раз приїжджав до них на лови, але завше, коли погляд його падав на руку господині, яку вона ховала у рукавиці з протезом, то ставало йому трохи моторошно і він відводив очі.

Моровиця

У Лисиничах поблизу річки жив чоловік на ім’я Петро. Того літа стояла страшна спека, сонце так пекло, що не було спасу. Петро саме косив ячмінь, але спека так допекла йому, що він врешті втік у тінь під дерево. Вирішив, поки сонце пече, передрімати. Поле його було на пагорбі і усе довкілля виднілося наче на долоні.

Петрові не спалося і він став дивитися удалину. І бачить — щось рухається у його напрямку: чи то пливе, чи то йде. А що ближче вона підходила чи підпливала, то усе більше скидалася на жінку, закутану з голови до п’ят у велику хустку. Петро протер очі, бо незабаром уже достеменно бачив, що ця дивна постать таки пливе у повітрі. Аж ось вона опустилась на землю і, високо піднімаючи ноги, попрямувала велетенськими кроками просто до нього.

Петро, хоч і був не з боязких, але злякався і хотів було тікати, але марево вчепилося в нього своїми довгими кістлявими руками:

— Стій, братику, стій! Ти не пізнав мене?.. Я ж — Моровиця!.. Візьми мене на плечі і обійди зі мною всю Русь!.. Але — цур!

Не минай жодного села, жодного міста чи містечка: я всюди мушу побувати.

А за твої послуги я заплачу тобі життям: зі мною ти не помреш. Хоч люди круг тебе будуть тисячами падати, а ти будеш живий і здоровий.

І, не чекаючи його згоди, Моровиця скочила йому на плечі, і рушили вони в дорогу. Петро йде, йде і дивується, що не відчуває своєї ноші. Він озирнувся назад, думаючи, що Пошесть залишила його у спокої; та ба: привид сидів, міцно тримаючись за волосся. Сидячи у нього на плечах, він видався йому ще жахливішим і страшнішим.

Нічого робити: Петро йде, страшно йому, але йде. Нарешті він прийшов у одне брудне містечко, зайшов на Ринок і здивувався: усюди веселощі, танці, пісні, шум, гамір, пилюка стовпом... Подивився він на це розгульне життя і подумав: «Невже усі ці веселощі розжене Моровиця?».

Ледве встиг подумати, як привид махнув хусткою, і миттю все припинилося: зникли веселощі, замовкли пісні. Куди не подивиться Петро — усюди труни, похорони, церковні дзвони і панахиди. Всі цвинтарі переповнені так, що вже й ховати більше ніде. Ринок заповнили трупи, обірвані, голі і спотворені передсмертними судомами.

Петро пішов далі, і де б він не проходив з Моровицею, усюди бачив одних мерців. Пройдуть селом — по них зостаються порожні хатини, собаки та вовки, що справляють криваву тризну. Люди, в передчутті лиха, тікали в поля, в Ліси і яри, але Моровиця доганяла їх і вбивала на місці, без сповіді і покаяння. Звідусіль лунали стогони і благання пощади, але Пошесть не щадила нікого.

Багато міст, сіл і містечок обійшов Петро зі своєю жахливою ношею, і вже йому набридло носити її. Але ось дорога їх привела до села над Дністром, де мешкали родичі його дружини. Серце його облилося кров’ю. «Ні, — вирішив він. — Сюди я її нізащо не понесу».

І він пішов в обхід, щоб минути те село. Іде він та йде і все думає, як би то позбутися Пошесті. І от, коли вони вийшли на крутий берег Дністра, Петро раптом обхопив Моровицю за ноги, щоб вона не зіскочило йому з плечей, підбіг на край і стрибнув у глибокий нурт. Він задихався у воді, але міцно тримав за ноги Пошесть, щоб своєю безстрашною смертю врятувати світ від тієї зарази.

Так загинув хоробрий селянин в синіх водах Дністра, але не вдалося йому втопити Моровицю, бо вона легша за воду. Зате вдалося налякати так, що вона втекла за високі гори, в глухі ліси і болота, давши надовго спокій людям.

Водяники

Водяникова пряжа

Одна дівчина поверталася з забави у корчмі «Під золотим пантофлем». Того вечора вона посварилася зі своїм хлопцем і її ніхто не відпроваджував. Проходячи берегом Полтви, вона послизнулася на росяній траві і впала у воду. При березі дно річки