Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

— Прошу пана водяника! Не топіть мене, я вам витчу нові шати!

У ту ж мить щось її підкинуло догори і вона опинилася на березі. Тут і побачила перед собою водяника у зеленій куртці і червоних штанях.

— Ходи за мною, — сказав він і повів дівчину до хатинки, що була під старими вербами біля самої води. Ніколи раніше тут цієї хатинки дівчина не бачила, хоч і частенько сюдою проходила.

В хатинці стояла прядка, а поруч лежала жменька льону.

— Доки не випрядеш увесь льон, не повернешся додому.

Дівчина подумала, що таку маленьку купку випряде за лічені хвилини, і не сперечалася. Водяник зник, а дівчина сіла прясти. Та незабаром вона побачила, що втрапила у неабияку халепу, бо купка ані на пучку не маліла. Пряде вона день, пряде другий, ба й третій, а кінця тому льону нема.

Щоранку приходив водяник, залишав їй на столі кошик, повний їжі і питва, дивився на пряжу, хитав головою і відходив. А ще до хатинки забігали водяникові діти — два малих шибеника, які влітали з галасом і сміхом, якийсь час катулялися та беркицялися по підлозі, а потім з галасом вибігали. Одного дня дівчина, втративши надію на те, що колись закінчить прясти, висмикнула трохи пряжі і скрутила з неї ляльку. Коли хлопчаки знову пригнали до хати, вона їм ту ляльку подарувала. Діти неймовірно втішилися, бо, виявилося, що то була перша цяцька в їхньому житті.

Наступного дня водяникові діти самі стали чіплятися до дівчини, аби та їм ще якісь цяцьки зробила.

— Хіба не бачите, скільки у мене роботи? — відказала дівчина. — От як скінчу прясти цей льон, тоді вам і зроблю цяцьки.

— Та ти його так ніколи не скінчиш прясти, — сказали діти. — Як тільки перевернеш прядку догори ногами, то відразу допрядеш.

Дівчина так і зробила, і справді, за лічені хвилини скінчила прясти. Після цього вона скрутила з пряжі коника і подарувала дітям. У цю мить з’явився водяник.

— Ага, таки вдалося тобі мене здурити, — сказав він.

— Ніхто вас не дурив. Це ви мене дурили. А я свою роботу скінчила.

— Ну-ну, добре. Можеш іти собі додому. А якщо кожної суботи будеш класти у дупло старої верби якусь нову цяцьку для моїх урвителів, то тебе там чекатиме тлустий короп.

З тим вони і розпрощалися. З тих пір дівчина справно щосуботи клала до сухої верби нову цяцьку, а забирала свіжу рибу. А от хатинки, в якій вона провела цілий тиждень, більше так і не побачила.

Ув’язнені душі

Старий Стефан частенько косив траву біля потоку Сорока. Там була висока соковита трава, яку так любили Стефанові кролі. В обідню пору він розв’язував вузлика, повагом краяв сало, хліб і цибулю, і полуднував, запиваючи чистою джерельною водою. А їв він із таким апетитом, що місцевий водяник Хлющ стежив за ним з великим почуттям заздрості. Йому ніколи не доводилося смакувати такими харчами. Очі водяника просто таки прикипали до білого шматка сала, від якого косар відрізав тоненькі скибочки.

Одного дня косар, натомившись, ліг і задрімав. Цього тільки й чекав водяник Хлющ. Він виліз із води, підкрався до косара, розв’язав вузлика і покрав усі харчі, а натомість накидав туди жаб і пуголовків. Та цього не досить: він ще й косаревого бриля підмінив своєю старою дірявою шапкою з очерету.

Косар подрімав, а коли прокинувся, вирішив перекусити. Але з вузлика повистрибували жаби. Тут він побачив на місці свого бриля мокру водяникову шапку і здогадався, чия то робота. Та, зрештою, водяник і не думав ховатися. Він висунув голову з води і зареготав:

— Ге-ге, чи смакував тобі обід? Чи не замала моя шапка?

— Чекай, зелена мармизо, я тобі ще покажу! — помахав йому кулаком косар.

Але наступного дня повторилося те саме. Тоді третього дня Стефан, ідучи на отаву, узяв полапку для щурів, нарихтував її і сховав до торби. Покосивши, він ліг собі в тіні і вдав, ніби спить. Водяник тут як тут — шасть лапою до торби та як заверещить. Тут його косар і впіймав.

— Ой, не бийте мене! — почав проситися водяник. — Я більше не буду. Відпустіть мене.

— Отак просто й відпустити за те, що ти обікрав мене? Через тебе я двічі не обідав. Ти вкрав мого бриля.

— Я поверну вам бриля. А за те сало, яке вкрав, дам вам цілий ятір риби.

— Е ні, цього мало. Твоє щастя, я маю добре серце і відпущу тебе, але поведи мене до себе в гості.

Водяник повагався, але що було робити, погодився. Домовилися вони на неділю.

Стефан вбрав вишиванку, взув нові чоботи і подався у гості. Стефанова хотіла вивідати в чоловіка, куди він іде, але той не сказав.

Водяник чекав на березі, тепер уже вони привіталися, як добрі знайомі і навіть перекинулися кількома словами про погоду. Водяник повів Стефана за собою, біля води шмагонув лозиною і вода розступилася та з’явилася стежка.

Під водою в затінку латаття стояла водяникова хатинка оздоблена барвистими мушлями. Вони зайшли всередину, а там уже водяникова жінка чекає з накритим столом. На столі смажена риба — карасі, начинені коропи, в’ялені щуки. Навіть вино водяник мав, яке робив із коріння аїру. Стефан ласував рибою, а водяник поклав перед собою шмат косаревого сала і їв, аж прицьмакував.

Потім водяник повів гостя показувати йому свої скарби. В кількох скринях під стіною лежали цілі купи коштовностей — годинники, браслети, кульчики, ковтки, персні, каблучки, коралі, намиста.

— То це ви стільки невинних людей втопили?

— Якби кізка не скакала, то би ніжку не зламала, — засміявся водяник. — Нікого я не топив. А безпечні люди самі запливали на глибоке або заплутувалися у покинутих сітях. За чотириста років, відколи я тут поселився, багацько їх назбиралося.

— Кого саме?

— А душ потопельників.

— То ви їх зберігаєте у себе?

— Аякже. Такий порядок. І дід мій зберігав, і батько, а потім і мені у спадок передали. Хочете побачити?

Водяник повів косара у комірку і показав полиці, заставлені глечиками.