Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Невже там знаходяться душі? — здивувався Стефан.
— Звичайно. Я навіть одну на вашу честь зараз випущу на волю. Самі виберіть, котру.
— А може, є у вас душа мого кума Яцька?
— Аякже! Он у тому глечику.
Водяник зняв покришку з глечика, і звідти виплила велика біла бульбашка, вона повільно піднімалася догори, а водяник і його гість стежили за нею очима, аж поки та не луснула на самій поверхні.
— Хлющику! Хлющику! — почувся голос водянкової. — До тебе водяник Плюсь завітав!
— Ой! Плюсь! — схопився за голову водяник. — Тільки його бракувало! Зараз випроваджу цього зануду, — і він поквапився до нового гостя.
А Стефан скористався нагодою і хутенько познімав покришки з усіх глечиків. Душі одна за одною спливали на поверхню і лускали. Звільнивши останню, Стефан вернувся до вітальні, а за хвилю прийшов і Хлющ.
— Ну, таки спекався, — сказав, потираючи руки. — Ану, пане Стефцю, ще по одній, щоб нами не журилися.
Отак вони собі гостилися, а надвечір Стефан чемно попрощався і з повним ятером свіжої риби подався додому. Якими теплими словами згадував його потім водяник Хлющ, можемо тільки здогадуватися. Але Стефан уже біля потоку косити перестав.
Водяникові фіґлі
Водяника, який мешкав у Полтві на Замарстинові за рогаткою, не дуже боялися, бо навіть оповідали, що він приносить щастя. Особливо, коли з’являвся на ярмарку, тоді торг ішов так хутко і справно, що люди надивуватися не могли. Тільки потім починали собі пригадувати, що бачили якогось чоловіка в дуже великому капелюсі, з якого скрапувала вода, так само вода стікала і з довгої сукняної капоти.
А проте був час, коли цей водяник чинив неабияку шкоду. Щороку когось топив у Полтві. Тоді замарстинівські хлопи постановили собі його піймати. Тривалий час вони чатували біля потоку, аж нарешті якогось вечора побачили здорового хлопа, що виходив із води. Замарстинівці причаїлися і стали чекати, коли до них наблизиться, а тоді закинули йому на шию єпитрахиль, яку позичили у священика, і таким чином заволокли до найближчої хати. Там і тримали його зав’язаного за припічком, маючи намір занести до церкви і вихрестити. Однак водяник не мав ані найменшого бажання приймати хреста і просився-молився, що більше нікого з Замарстинова чи з Голоска не втопить. Йому повірили і відпустили. І справді, з того часу ніхто з місцевих не тонув у Полтві. А якщо хтось і топився, то з сусідніх сіл.
Одного разу цей водяник сплів фіґля жандармові, який тримав варту на рогачці. Було це вночі. Жандарм подивився, що ніч така темна, хоч в око стрель, а на небі ані зіроньки, вирішив, що ніхто його контролювати не буде і поклався спати. Але не довго поспав, як почув, що хтось його шарпає.
— Ходіть, — сказав невідомий, — ходіть хутенько до броду, бо перемитники тудою якраз будуть гнати череду корів. То ви їх усіх перелапаєте.
Жандарм встав, придивився до невідомого і побачив, що то здоровий хлоп у широкому капелюсі, з якого дзюркотіла вода. Жандармові ще подумалося: певно, дощ січе. Але за мить забув про це і слухняно подався за невідомим, прихопивши рушницю.
Пройшли вони шмат дороги, і невідомий сказав:
— Отут собі зробіть засідку і чекайте. Скоро вони появляться. Чуєте голоси?
Жандарм прислухався, і мовби й справді почув звіддалік якісь невиразні голоси, в яких йому навіть вчулося коров’яче мукання. Присів за кущем і став прислухатися, а невідомий тихенько зник. Час собі минав, голоси якісь долинали, але чомусь не наближалися, а мовби висіли на одному місці. Жандарм урешті закуняв.
Прокинувся, як уже дніло, і вжахнувся: сидів він посеред великого болота по пояс у багні та ще й дуже далеко від того місця, де був брід.
Водяник сватається
Старий Мартин, що жив над потоком Сорока, мав таку добру душу, що навіть пса не годен був обминути, аби не сказати кількох слів. То й не диво, що здибаючи над потоком інколи водяника, Мартин і з ним перекидався кількома словами. Водяник не був надто розмовним, але старий і мертвого розговорив би, то й водяник таки хоч не хоч, а втягувався у балачку.
Якось Мартин розповів водяникові, що має в неділю везти молодих до шлюбу в кареті.
— В якій кареті? — зацікавився водяник.
— У справжнісінькій панській. Колись я викупив у нашого пана стару карету, направив її, оздобив ружними цяцьками, і тепер мене запрошують частенько молодих до церкви возити.
— О, то вас мені сам... е-е... не буду казати, хто послав, бо я якраз таку карету шукаю.
— А вам нащо?
— Хочу сватати мельниківну. То одна річ, як приїду на свому візочкові, в якого чорні коти запряжені, а зовсім інша, якщо в кареті. Розумієте? Кілько маєте коней?
— Двох. Але таких чорних, як круки. Я їм лоби султанами з павичевого пір’я оздобив, а вся упряж золотими блискітками нацвяхована так, що на сонці аж очі разить.
— То мені ся дуже подобає. Перша кляса. То я вас найму. Кілько берете?
— Та як з вас, доброго сусіда, то дасте торбу коропів.
— Нема справи. Дам торбу коропів та ще й торбу раків.
— А як тота мельниківна? Чекає на вас?
— Де там! Ще ніц не знає. Буде для неї приємна несподіванка.
«Ну-ну, — покрутив собі вуса Мартин, — можна здогадатися, яка то буде несподіванка. Бо де ж то хто видів, аби людська дівка за водяника пішла». А вголос запитав:
— То коли би-сьте хтіли вирушати? По суботах і неділях я не можу, бо якраз пора весіль, а у всі інші дні прошу дуже.
— Та мені байдуже. У мене все готове.
— Тоді, може, в середу?
— В середу добре. В середу, як ззаду, так і спереду. Чекаю вас ополудні.
Та по тих словах булькнув у воду, аж хвилі пішли, а на берег просто під ноги Мартина впав великий корописько.
— О, то моя стара втішиться! — зрадів Мартин і, підхопивши рибу, поквапився додому.
У середу ополудні він уже чекав над потоком. Незабаром вода завирувала, і на берег вийшов мокрий-мокрісінький водяник. Мав на собі розшитий золотом каптан, оздоблені коштовним камінням чоботи, а на голові зеленого капелюха з золотою пряжкою, з-за якої стирчав щучий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенди Львова. Книга друга», після закриття браузера.