Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На порозі моєї квартири стояв незнайомий чоловік, чий кремезний і, називатимемо речі своїми іменами, загрозливий вигляд одразу ж викликав неприємний острах і очікування чогось поганого.
— Надіє Денисівно?
— Так, а ви хто? — запитала я, намагаючись говорити впевнено та не демонструвати своїх емоцій.
Урешті-решт, це міг бути працівник поліції чи працівник Влада, якому було доручено передати мені щось, так що не варто було накручувати себе даремно.
— Вам абсолютно ні до чого знати, хто я. Важливим є те, що вас хоче бачити пан Пилипенко.
Його холодні слова та їхній сенс змусили мене здригнутися. От тепер точно можна було починати переживати.
— По-перше, я навіть не знаю цього пана Пилипенко. По-друге, у мене є робота і мої роботодавці дуже не люблять запізнень, — взялася заперечувати я, хоч у глибині душі і так розуміла, що навряд чи якісь мої слова здатні якось повпливати на цього чоловіка.
Так і виявилося, оскільки здоровань повністю проігнорував мої слова. Він несподівано грубо схопив мене, закинув собі на плече, виніс з під’їзду та посадив у чорний фургон. Все відбулося так швидко, що я навіть не встигла отямитися, а коли зрозуміла, що мене нахабно викрали, то було вже надто пізно якось пручатися та кричати. У мене не було жодного шансу втекти з замкненої машини, що на великій швидкості мчала до пункту призначення, це я тверезо розуміла, тож залишалося лише чекати зустрічі з цим таємничим паном Пилипенко.
Кому ж це знадобилося викрадати таку просто жінку, як я? Яким чином він дізнався про мене? І що збирається робити, зважаючи на те, що одразу ж відкрив свою особистість? Невже цей день мав стати останнім у моєму житті?
Через якийсь час (у тих умовах точно орієнтуватися в часі було просто неможливо) машина нарешті зупинилася перед високим багатоквартирним будинком у, очевидно, одному з найпрестижніших районів столиці, де мені раніше ніколи не доводилося бувати. Та розглядатися було ніколи, зважаючи на всі обставини.
— Виходь і йди за мною, — наказав здоровань. — Не привертай до себе уваги, інакше пошкодуєш.
Зрозумівши, що це не жарти, і не наважуючись напрошуватися на ще більш серйозні проблеми, я мовчки кивнула та разом з незнайомцем вийшла з фургону. Ми зайшли до під’їзду та на ліфті піднялися аж на останній поверх.
Опинившись у пентхаусі, здоровань різким рухом голови наказав мені сісти на великий білий диван у просторній світлій вітальні розміром з дві кімнати у моїй власній квартирі. Я слухняно зробила це та подивилася на чоловіка, що стояв біля великого вікна з стаканом віскі. Хоч він і був вдягнений у прості джинси та сорочку, та одразу ж ставало ясно, що речі ці були брендовими та дуже дорогими. Виглядав цей чоловік справді солідно, так що легко можна було припустити, що ця людина досягла дуже великого успіху, хоч і була приблизно мого віку. А от загрози від нього не відчувалося. Принаймні, поки що.
— Дякую, Богдане, можеш бути вільним.
Здоровань кивнув і вийшов з вітальні. залишивши мене наодинці з людиною, що організувала моє викрадення.
— Що відбувається? — одразу ж вимогливо запитала я, коли обурення таки перемогло над страхом.
Усе-таки без присутності загрозливого здорованя відчувалося значно вільніше.
Ретельно все обміркувавши, я встигла зрозуміти, що ймовірність того, що мене викрали через Влада, становить дев’яносто дев’ять і дев’ять відсотків, але деталі все ще були невідомими для мене, так що їх треба було терміново з’ясувати. Наступним же кроком було вигадування плану, як викрутитися з цієї ситуації, не втративши при цьому життя.
— Мені просто дуже потрібно поспілкуватися з вами, — промовив чоловік трохи хриплим баритоном, відійшовши від вікна і зайнявши місце на дивані поруч зі мною. — Давайте знайомитись. Мене звати Степан Пилипенко.
Від нього долинав насичений аромат парфумів з яскраво вираженими нотами тютюну, кедра та імбиру. Він одразу ж здався мені задушливим і надто різким, так що довелося докласти зусиль, щоб не скривитися та не відсунутися.
— Моє ім’я вам вже відоме. Тож тепер скажіть мені, навіщо було викрадати мене серед білого дня? — продовжила вимагати пояснень я.
Степан поставив стакан на прозорий круглий журнальний столик і пильно подивився мені в очі. У його погляді відчувалася справжня небезпека, так що я здригнулася. Мені знову стало страшно.
— Я б не назвав це викраденням, Надіє. Просто розмова.
— Вам варто було повідомити це своєму громилі, що нахабно виніс мене з дому та запихнув до своєї машини.
На підтвердження своїх слів я вказала на власне домашнє вбрання, що обмежувалося старою розтягнутою футболкою з зображенням смайлика, шортами та капцями. Степан же тільки посміхнувся.
— Так, Богдан інколи не знає меж. Приношу свої вибачення, якщо через нього ви відчули дискомфорт.
Він умисно підкреслив голос минулий час передостаннього слова, незважаючи на те що я й зараз не перебувала в комфортному стані. Та інстинкт самозбереження підказав мені, що ці думки озвучувати не слід.
На даний момент хотілося лише якнайшвидше покінчити з даним діалогом і покинути пентхаус Пилипенка раз і назавжди, тому я запитала:
— Гаразд, про що ви хочете поговорити зі мною?
— Може, спочатку хочете випити? Повірте, такого віскі ви ще ніколи не пили.
— Ні, дякую, — категорично відрубала я. — На мене ще чекає робота.
— От про вашу роботу я й хотів поговорити. Вчора я побачив по телевізору репортаж, у якому ви брали безпосередню участь. Це ж ви працюєте покоївкою, а також асистенткою з юридичних питань Владислава Романюка, чи не так? Дуже оригінальне поєднання, до речі.
— У житті всяке буває, — сухо відказала я.
Отже, все це справді через Влада. Цікаво, що цьому Степана було від мене потрібно? Звісно, я підозрювала, що те саме, що й поліції, але потрібно було ще переконатися.
— Мені потрібна від вас послуга. Щодня після роботи ви повинні приїзджати сюди та розповідати про все, про що почули від свого роботодавця. Звісно ж, я щедро заплачу за це.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покоївка, Jo Peters», після закриття браузера.