Читати книгу - "Джозеф Антон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Очевидно, Боб Ґоттліб не усвідомлював, що його слова можуть завдати болю співбесіднику, проте варто визнати, що він продовжував надзвичайно гостинно ставитися до автора, котрий, як він думав, йому не сподобається, і запросив його перекусити до свого міського будинку у Тертл-Бей, що у фешенебельній околиці на Манхеттені, де також мешкали Курт Воннеґут, Стівен Сондгайм[38] і Кетрін Гепберн. (Уже більш як сімдесятилітня кінозірка якось після снігопаду прийшла до Ґоттліба з лопатою й запропонувала видавцеві скинути сніг з даху його будинку.) Ґоттліб також був членом правління «Ньо-Йорк сіті баллей» Джорджа Баланчина й запросив на виставу молодого прозаїка, який одного разу бачив, як найбільша любов Баланчина Сюзен Фаррелл[39] танцювала в Лондоні в балетній трупі Моріса Бежара після сварки з великим російським хореографом. «Проте за однієї умови, — сказав Боб. — Тобі треба забути про Бежара й погодитися, що Бланчин — бог».
Його приймали також в літературних колах. Коли 1987 року Ґоттліб пішов з «Кнопфа» і замінив Вільяма Шона на посаді редактора «Нью-Йоркера», двері авґустійшого журналу нарешті відчинилися й для автора «Опівнічних дітей». За часів містера Шона ті двері залишалися для нього міцно зачиненими, тому Салман не дуже сумував, коли закінчилося п’ятдесятитрирічне правління великого редактора. Боб Ґоттліб публікував його як художні, так і документальні твори й виявився чудовим, ретельним і пристрасним редактором довгого есею «Із Канзасу» (1992) про фільм «Чарівник країни «Оз», названий, за наполегливою порадою Ґоттліба, однією із найсолодших од дружбі.
Після оголошення фетви йому довелося побачити Ґоттліба тільки один раз. Ліз Колдер і Кармен Калліл запросили його на спільне святкування дня народження в клубі «Граучо», що в Сого[40], а він саме мав змогу трохи розвіятися. Коли він привітався з Бобом, той сказав з великим натиском: «А я завжди захищаю тебе, Салмане. Я завжди кажу всім, якби ти знав, що твоя книжка вбиватиме людей, ти б її не писав». Він повільно порахував до десяти. Не випадає бити цього літнього дядька. Ліпше вибачитися й піти геть. Він схилив голову в безглуздому уклоні, а тоді круто повернувся й вийшов. Відтоді вони не говорили. Він багато чим завдячував Бобу Ґоттлібу, але ті слова не йшли йому з голови; до того ж він знав, що Ґоттліб не збагнув, як вплинули його слова про Найпулову книжку під час їхньої першої зустрічі, так само як не розумів він, що було не так у сказаному ним під час їхньої останньої зустрічі. Боб думав, що вони залишаються друзями.
* * *
У 1984 році він розлучився. Вони були разом упродовж дванадцяти років й непомітно почали жити кожен своїм окремим життям. Клариса хотіла сільського життя; одного літа вони навіть дивилися будинки, що на захід від Лондона, проте, зрештою, він усвідомив, що переїзд до сільської місцевости просто зведе його з розуму. Він -міський хлопець. І він сказав їй про це, і вона мовчки погодилася, проте в їхніх стосунках переїзд залишався болючим питанням. Вони покохали одне одного замолоду, й тепер, коли стали старшими, їхні інтереси часто не збігалися. Деякі сторони його лондонського життя її цікавили дуже мало. Наприклад, антирасистська діяльність. Упродовж тривалого часу він брав участь у роботі групи, що займалася расовими питаннями у Кемденській комісії з питань стосунків у громаді, або ж ККСГ, тож його добровільна участь у нагляді за роботою працівників важила для нього досить багато. Завдяки своїй волонтерській діяльності він упізнав місто, про яке дуже мало знав, а сам іммігрантський Лондон злиднів і упередженого ставлення він опісля назве містом видимим, але небаченим. Ось тут недалечко й існувало іммігрантське місто — в Саутоллі й Вемблі[41], у Брикстоні й Кемдені[42], проте в ті часи на нього ніхто не звертав уваги, хіба що під час коротких вибухів расових заворушень. Таке собі навмисне заплющування очей, небажання прийняти місто й світ такими, якими вони були насправді. Багато вільного часу він присвячував міжрасовим стосункам; одержаним у ККСГ досвідом послуговувався у полемічній передачі «Нова імперія в Британії» на Четвертому каналі громадського телебачення, намагаючись розповісти про зростання чисельности нового підкласу чорних і коричневих британців, а Кларису це мало цікавило, що впадало у вічі.
Проте найбільший клопіт він мав інтимного характеру. З часу народження Зафара їм хотілося, особливо Кларисі, більше дітей, а діти не з’являлися. Натомість Клариса мала кілька викиднів. Один викидень стався до Зафарового зачаття й народження, а ще два потому. З’ясувалося, що проблема генетична. Він успадкував (можливо, від свого батька) порушення, відоме як проста хромосомна транслокація.
Хромосома — це набір генетичної інформації; усі клітини людини мають по двадцять дві пари таких наборів, а на додаток ще й двадцять третю, що визначає стать. У рідкісних випадках частинка генетичної інформації відривається від однієї хромосоми й приєднується до іншої. Тоді утворюються дві дефектні хромосоми — одна з надто малою генетичною інформацією, інша — з надлишковою. Під час зачаття дитини половина вибраних навмання батькових хромосом об’єднуються з материною половиною й утворюють нові пари. Якщо батько має просту хромосомну траснлокацію й були вибрані обидві його дефектні хромосоми, то дитина народиться нормальною, проте успадкує його аномалію. Якщо не вибрана жодна із дефектних хромосом, то вагітність також проходитиме нормально й дитина не успадкує цієї мутації. Проте якщо вибрана лишень одна із двох проблемних хромосом, то утробний плід не розвинеться й вагітність перерветься викиднем.
Намагання народити дитину перетворилося на таку собі біологічну рулетку. Їм не щастило, тож стреси після викиднів, ці втрачені сподівання дуже вимучували їх. Фізична близькість завершилася. Ніхто з них не зносив навіть думки про ще одну спробу, після якої настане чергова невдача. А Клариса, мабуть, просто по-людському не могла не звинувачувати його в неможливості здійснити свою мрію про велику сім’ю з багатьма галасливими дітьми, які б стали сенсом її життя. Він не міг не звинувачувати себе.
Будь-які тривалі стосунки без статевої близькости є приречені. Впродовж тринадцятьох із чотирнадцяти років їхнього спільного життя він був їй безумовно відданий, однак на чотирнадцятий рік зв’язки вірности розірвалися або ж почали різко слабшати, тож траплялися короткі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джозеф Антон», після закриття браузера.