Читати книгу - "Матінка Макрина"

особливо, бо всі вони смерділи лоєм, горілкою та солдатчиною. Однак вода їм була потрібна. І вони наказували носити її в мідяних дзбанах, завжди відставивши руку. Прикладеш дзбан до тіла, — казали вони, — й одразу вода польським духом просмердиться! А до такої смердючої польської води жодна з нас не доторкнеться! Скільки разів я бачила сестер своїх, хоча б Казимиру Баневичівну, згодом муром розчавлену, чи Ліберту Кормінівну, на смерть роздерту, як вони живі ще, ціпками гнані, несли важкі дзбани, як у них ті дзбани хилиталися, коли рука слабла, а тут одна з другою монашки на гірці над берегом річки стоять, ніби з нічого робити, ніби пасталакають лише про пусте, а як тільки рука котроїсь із сестричок моїх найулюбленіших під тягарем опускалась і краю ряси торкалась — уже московки летять, уже мчать, дзбан видирають і виливають їй на голову. Влітку ще так-сяк – бувало, що ми між собою перемовлялися: Така спека, так піт із мене скапував, що я Господу Богу подякувала, як мене монашка водою облила! Одначе взимку, поки ми встигали назад до річки дійти, з вирубаної ополонки дзбан води зачерпнути, наші сукні обмерзали й були неначе ясенова дощечка, як щирий лід холодні. По чотири, по п’ять разів нас монашки до Полоти ганяли заради розваги, а потім, не маючи що з принесеною водою робити, розливали її по келіях, вихилялись у вікно монастиря й образливими словами кликали нас, наказуючи келії від розлитої води очищувати. Тому ми бігли, кидаючи іншу роботу, за що діставали ще кийками, бо через те запізнювалися із загаданою роботою.

Найбільше мстився нам Ігнат Михалевич, а коли не мав чим нам допекти, то мстився й речам, ламаючи нам кожен столик, кожен сінник каблуками розриваючи. Вітебські євреї з жалості до нас давали нам деколи брагу, яку викидали з гуральні, а ми, жодною стравою, навіть найпаскуднішою, найгидотнішою не нехтуючи, підігрівали її собі в залізному котлі — знаючи про це, Михалевич розбив його злісною ногою й обкладаючи найгіршою лайкою — так що багато місяців ми були позбавлені теплої страви. Лише коли один із найбільших наших добродіїв, єврей Янкель, про все довідався з белькотіння якогось п’яного дяка, то крадькома приніс нам новий котел, який ми відтоді ховали від Михалевича. Однак довго Михалевичева влада не протрималася, бо, вічно п’яний, він послизнувся одного дня на подвір’ї, впав у мілку дощову калабаню й захлинувся. Ми якраз були далеко від монастиря, на якійсь важкій роботі під наглядом церковних пахолків[29], — повертаємося під дощем, промоклі, а він лежить на подвір’ї мертвий. Монашки обсіли його, як хробацтво, і лише одна озвалася до нас, погрожуючи кулаком: Ваше щастя, що це горе сталося в білий день, бо якби трапилося вночі, то вас би тут на місці повбивали. А інша додала: І ніхто з нас за вами б не заплакав. Після Михалевича прийшов Іванов – піп, який нас іще більше гнобив, бив і погрожував, покрикуючи: Я не Михалевич!

Так минали дні без жодних змін, якщо не рахувати тих, коли котрусь із нас особливо кривдили й ми проплакували в молитвах цілу ніч. Лише за кілька місяців Семашко знову прибув до монастиря, запобігливий і муркітливий, як угодований кіт, — вже Вітебщиною розійшлося, що це не монастир, а найгірша тюрма, вже різні пані про неї тут і там питали, а губернаторша начебто навіть цікавилася, тож Семашко радий би був віддати всі свої хрести й зірки, оздоблені діамантами, аби тільки отримати бодай найменший доказ того, що ми нашої святої віри зреклися, — одначе дарма. Отже, він приїхав. А коли тільки мене покликав й озвався до мене, я відчула запах спиртного і тухлятини. Я поглянула йому в очі — і бачу, що його вже давно серед живих немає, що він струхлявів до решти й ним, мертвим, лише якась диявольська пружина рухає. І отак я над ним в одну мить змилувалася, що відчула, немовби серце в мені задрижало, як мідний дзвоник.

Однак одразу ж усе зворушення минуло; віровідступник Семашко колишній василіянський костел на церкву перетворив! Отак він став в одному шерегу святотатців із тими, що тут владику Кунцевича[30] в найжорстокіший спосіб замучили, а замучивши, у Двіні втопили. Наказав мальовидла побілити, оргáни порубати і скинути на купу, так що золоченою деревиною бідняки в пічках палили, а безпритульні по болоті органні труби тягали, що начебто аж в Островні та Волосові діти гралися рештками вітебських оргáнів. І нас він намагався до цієї роботи, до паплюження храму змусити, кийками нам погрожуючи, однак усі ми вибрали кийки, бо краще бути раз до непритомності побитою, ніж за такий злочин цілу вічність спокутувати в пеклі.

Коли я його побачила, коли відчула струхлявілість, що йшла від нього, то зрозуміла одразу, з чим він до нас прийшов: намовляти, на освячення нас запрошувати, на свої нечисті проповіді, на свої сповіді та причастя свої. На це спочатку одна із сестер, потім інші почали кричати, щоби нашими душами він не переймався, а про тіла подбав, бо якщо він нам їсти не дасть, то ми всі помремо з голоду; він обвів нас поглядом і немовби осяяний помітив нашу худорлявість і злиденність, але це його тільки ще більше розсердило; а потім пішов до церкви, а нас наказав гнати вперед, як тих овечок, що йдуть під ніж різника. Настоятельниця, кривий ковпак на голові поправивши, на дяків і пахолків церковних крикнула, а їм цього двічі повторювати не треба було, навпаки, вони одразу ж до нас охоче підбігли — один із ломом, другий із коцюбою, третій із оберемком ременів, тож коли ми дійшли під церкву, всі сестри були рясно ранами вкриті, з яких кров текла ручаями; мене один із них так у голову вперіщив, здається, поліном, що я ледве Богові душу не віддала; я мацаю рукою карк і відчуваю, що він увесь теплий і від крові липкий. І відчуваю, як з-під очіпка струмки стікають мені по всьому обличчю і спадають на дорожню куряву важкими краплями.

А ось і мур навколо костелу… І не знаю, чи за допомогою підказки владики Кунцевича, чи з чогось іншого, але також зі святої намови, бо ж я шляхетська дочка і часто промовляли через мене мої старі та горді роди, часто щось у мої вуста вкладало слова так, як у нашому улюбленому монастирі, коли я віровідступника Семашка скердзем назвала!