Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Оце ж він і прибув. Додому.

Чоловік, що пропускав прибулих мандрівців, мав пишні вуса — вже посивілі, але ще із залишками рудизни. Почервонілі очі, понурий вираз обличчя.

— Бізнес? Чи розваги?

— Ні се, ні те, — протягло відказав Алекс. — Прилетів побачитися з колишньою дружиною.

Митник осміхнувся.

— То й яке ж це має бути побачення: ділове чи любовне?

— Назвімо це неділовим.

Митник провів пучкою по екрану свого термінала й кивнув головою камері. Коли система підтвердила, що він і справді є той, ким називається, Алекс зчудувався, чому він висловився саме так. Ні, він не назвав Талі скандалісткою, не образив її, а тільки піддався спокусі дешевого жарту. Відчув: вона заслуговує на краще ставлення. Либонь, воно й справді так...

— Зичу приємного тут перебування, — сказав митник, дозволивши Алексові повернутися до залишеного колись світу.

У залі очікування стояла його кузина Мінь. На десять років молодша за нього, вона вже втрачала останні приваби юності, поступаючись милому наповзанню прикмет зрілого віку. Тільки усмішка лишилась у неї та сама, що й у маленької дівчинки була.

— Привіт, брателло! — вигукнула Мінь, розтягуючи слова ще дужче, ніж це виходило зазвичай у більшості маринерців. — І яким же це вітром занесло тебе в наші краї?

— Не так розважливим, як радше сентиментальним, — сказав Алекс, розкинуши руки для обіймів. То й постояли мить, обійнявшись.

— Маєш який багаж? — запитала Мінь.

— Мандрую легкома.

— Непогано. Там перед входом стоїть драндулетик, що я піймала.

Алекс насупився.

— І нащо ти в таку розтрату?..

— Та тачки подешевшали, не те, що колись було. Дітки повернуться з найнижчої підземки за чотири години. Хотів би ти чимсь зайнятися, поки вони не плутаються під ногами?

— Та я сподіваюся тільки на дві речі: побачити всіх-усіх і проковтнути тарілочку Гасанової локшини.

Збентеження промайнуло на личку Мінь і хутко й зникло.

— Там на південному схилі є велика бакалія. Часникова підлива така міцна, що наповал збиває. А Гасан закрився десь років чотири тому.

— Ах! Та ні, все гаразд. І не таке вже було воно й смачне, оте його гасанство.

— Ну, оце вже ближче до істини.

— Просто локшина була від нього.

Драндулетик виявився звичайною електроавтівкою, ширшою та міцнішою, ніж ті візки, що на станціях. Шини — чистий полімер, такий не залишиться на покритті тунельних доріг. Алекс ковзнув на пасажирське місце, а Мінь сіла за кермо. Балакали про всяку родинну всячину: хто з ким переженився, хто розлучився чи де переселився тощо. Дивувало, що стільки братів-сестер Мінь подалися на кораблях до Кільця, та й сама вона, хоч і не бовкнула такого прямо, начебто більше цікавилася його позамежними пригодами та чого він там набачився, аніж ним самим.

Ось вони проїхали довгий під’їзний тунель, потім через розв’язку — й мах до Бункер-гіллу. Саме в цьому поселенні й промайнули Алексові дитячі та юні літа. Прах його батька покоївся у крипті біля синагоги, а материн попіл розсіяли каньйоном Офір. Перша дівчина, яку він поцілував у своєму житті, мешкала за два тунелі від місцини, де нині жила родина Мінь. Найліпший друг його юних літ був етнічний китаєць на ім’я Джонні Чжу, а мешкав він зі старшими братом та сестрою по той бік їхнього каньйону.

Їхав Алекс оцими тунелями-переходами, й спомини захлинали його. Ось закрут дороги, де Шарабагар — Самітна Зоря щосуботи влаштовував змагання, хто кого перетанцює і переп’є. А оте місце нагадує, як він у дев’ять років був попався на крадіжці: поцупив жувачку з винного льоху на розі Далласької та Ну-Жень-Джі. Як його був схопив напад казна-якої хвороби в лазнях Аламо-Мол-Тол-Плази. Либонь, що день Божий траплялася тисяча подібних придибенцій, але Алексові трапунки відрізнялися від усіх інших тим тільки, що то були його особисті важливі події.

Якийсь час він не усвідомлював, що ж воно муляє йому — псує настрій. Це було щось подібне до різниці між силами гальмування й планетарної гравітації. Спочатку йому наче й не впадала в око пустка в цих тунелях. Навіть коли Мінь заїхала в середину селища, він перш розгледів вогні, а вже потім — замки. По всій довжині тунелів помешкання й генделики стояли замикані, у вікнах — темно: от мов жменю такого піску хто сипонув. Само собою все це наче й небагато важило. Та Алекс укмітив: спочатку один замок, далі вже кілька їх, а далі — мов розсипи темних лугових квітів: замок за замком, замок над замком! Замки-висячки, що почіпляли їх господарі та охоронні фірми тут і там на дверях, за якими більш ніхто вже не мешкав і не торгував. Алекс і далі провадив ту саму жартівливу балачку з кузиною, але вони все ще їхали, й він почав рахувати. Зі ста наступних дверей — домівок, генделиків, різних СТО — двадцять одні вже не були у вжитку.

Коли Мінь зупинила машину біля своїх дверей, він сказав про свій підрахунок.

— Атож, — мовила вона з легкістю, що здавалася вимушеною. — Примарний світ.

***

Десь за тих років, коли він пішов від неї, Талісса переїхала в інше місце. Ті кімнати, де жили вони удвох, містилися в Болларді, затиснуті між військовим космопортом і старим водоочисним заводом. Місцеві довідники повідомляли, що нині вона живе у Ґалвестон-Шеллов. Не в такій місцині уявляв він її, але ж усе змінюється. Чи не розбагатіла вона? Так він сподівався. Він схвально ставився до всього, що могло змінити її життя на краще.

Широкі були вулиці-тунелі Ґалвестон-Шеллов. Половина тамтешнього освітлення надходила згори, у прорубані в породі шахти, пропущена крізь численні прозорі щити, аби звести радіацію до мінімуму. Широкі й пологі склепіння надавали цьому районові подобу чогось природного, мало не органічного, а прикрий дух механічних постачальників повітря майже усували розкішно-глинисті пахощі насадженої повсюди рослинності. Громадські ділянки буяли зеленню, над якою панували сциндапсус і сансев’єрія. І все воно було таке, що просто пирскає киснем. Повітря,