Читати книгу - "Божественна комедія"

73 Тварюки ф’єзольські хай одна одну

Жеруть, а вирослу на їх гною

Хай не чіпають квітку благородну,

76 В якій воскресло у чергу свою

Святе насіння древніх римлян саду,

Що звиродніло нині від огню».

79 «Якби небесного хазяїн граду

Мене почув, – сказав я, – то весь час

Очолювали б ви людську громаду.

82 Та й досі в думці ще печалить нас

Ваш гарний образ, добрий, без огуди,

Коли ще за життя ви раз у раз

85 Навчали, як увічнюються люди,

І поки житиму, до вас моя

Подяка у піснях бриніти буде.

88 Слова, що чув од вас про майбуття,

В душі я запишу, щоб проясніли

У Знаючої з уст, як стрінусь я.

91 А зараз хочу я, щоб зрозуміли,

Що совісті моєї чистий дух

Скорився фатуму, хай він немилий,

94 Не вперше ніжить це мій грубий слух,

Хай колесо Фортуна обертає,

Як селянин сапу, легку як пух».

97 Знов серце вчитель тут явив безкрає.

Й сказав, підвівши зір очей ясних:

«Найкраще чує той, хто пам’ятає».

100 Ми далі йшли у бесідах значних

І я, йдучи, Брунетто став питати,

Чи є ще хто з осіб тут видатних.

103 І він: «Та варто б декого згадати,

А всіх – ми тільки зіб’ємось в числі,

Та і часу на це в нас малувато.

106 Тож знай: тонзурники всі немалі,

Вони й письменні вельми, й вельми славні

Були в гріхах тих самих на землі.

109 І Прісціап в юрбі цій непоправній,

Й Франческо, син Аккосо, в ряд ступив;

Увагу й гиді приділив би давній,

112 Отій, яку смиренний раб рабів

З-над Арно вигнав геть на Баккільйоне,

А Бог там з нею швидко покінчив.

115 Ще б називав їх, полум’я ж червоне

Строк покладає і путі й розмов,

І свіжий вихор на піску холоне.

118 Я тіням цим назустріч би не йшов.

Прошу, щоб ти про «Скарб» поклопотався,

Бо в нім моє життя й моя любов».

121 Він повернув назад і так помчався, —

Як той в Вероні, що на бій стає,

Щоб плащ зелений взяти, і здавався

124 Тим, хто домчить, – не тим, хто відстає.

ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА

1 Як вийшли ми із вожаєм над доли,

Долинув раптом водоспаду гук,

Немов над квітами дзижчали бджоли.

4 Коли три тіні вибігли з-над лук

Від хмари тіней, що їх дощ огнисто

Зливав потоком ненастанних мук,

7 І на бігу волали голосисто:

«Спинися, бо твій одяг видає,

Що наше ти лишив порочне місто!»

10 О, скільки опіків в думках встає,

Що кожному ятрили свіжу рану!

Від згадки й досі боляче стає.

13 Учений мій послухав річ неждану

І враз до мене: «Трохи підождім, —

Сказав, – як хочеш їм віддати шану.

16 Були б не під вогнем ми дощовім,

У цих місцевостях звичайнім завше

Спішити б личило тобі, не їм».

19 Ми зупинилися, і, нас догнавши,

Ізнову тіні затягли свій спів,

Навколо нас всі троє закружлявши.

22 Як той борець, що тіло умастив,

І, для удару час обравши вдалий,

Вивча суперника з усіх боків, —

25 Так у кружінні душі обертали

До мене лиця, так що ноги їх

Із головами різний напрям мали.

28 І «Якщо бідність цих ґрунтів сипких

Примусить гордувати прохачами, —

Почав хтось, – як і вигляд лиць смутних,

31 Та все ж спинись, розкрийся перед нами,

Скажи відверто, хто ти і чому

По Пеклу в нас живими йдеш ногами?

34 Той, хто бреде попереду крізь тьму

Без одягу й не дасть він струпам ради, —

Значніший був, ніж бачиш по ньому.

37 Онук він чеснотливої Гвальдради,

Ім’я мав Гвідо Гверра, – і щокрок

Мечем і розумом всім ніс відради.

40 А той, що ледь ступає на пісок, —

Тегг’яйо Альдобранді, уславляти

Повинен світ це ймення до зірок,

43 І я, що з ними на хресті розп’ятий,

Був Рустікуччі Якопо; в гріхах

Найбільше винен шлюб мій тричі клятий».

46 Якби не риск згоріти в пломінцях,

Обняв би тіні я, – мій друг учений

Зрадів би, мабуть, – взяв же гору жах

49 Над наміром зійти в пісок палений

Із нашого твердого укриття

Під огневій клекочучий, скажений.

52 І я почав: «Не гордість – співчуття

До вас у цій вогненній хуртовині

Та ще скорботу міг почути я,

55 Коли мій пан, уздрівши вас в пустині,

Сказав слова, з яких я осягнув,

Що юрми йдуть таких, які ви нині.

58 Я з вашої землі; іще малим я був,

А поважані ймення ваші в душу

З пошаною й любов’ю я замкнув.

61 Лишу я тут пекельну жовч і рушу

По яблуко солодке, молоде

Од вожая: у глиб зійти ще мушу».

64 «Хай тіло довго ще твоє веде

Душа, – відмовив опіками вкритий, —

Хай світла слава перед тебе йде!

67 Але, скажи, чи дозволенно жити

Ще в нашім місті лицарства взірцям.

Чи мусять, вигнані, комусь служити?

70 Гульєльм Борсьєре, що ступає там,

Повідав дещо, бо звідтіль недавно,

Й не раді ми були земним вістям».

73 «Нові людці, збагачені безславно,

В пиху та розкіш у тобі вдались,

Флоренціє, й скорбиш ти безугавно!» —

76 Так я гукнув, чоло піднявши ввись,

І три душі перезирнулись пильно,

Мов ті, які на істині зійшлись.

79 «Коли ти можеш легко так і сильно, —

Відмовили вони, – розповідать,

Щасливий ти, що промовляєш вільно.

82 Як з місць жаху, де нам віки страждать,