Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— То що думаєш? — поцікавився він.

Я глипнула на нього, потім знову перевела погляд на вишуканий фасад. Будівля була більша за всі, що я досі бачила, на терасах купчилися статуї, а три поверхи блищали кількома рядами мерехтливих вікон, кожне з яких було пишно прикрашене чимось, як на мене, дуже схожим на справжнє золото.

— Він дуже… величний, — обережно озвалася я.

Дарклінґ подивився на мене, і його вуста викривилися у ледь помітній усмішці.

— Я вважаю цю споруду найпотворнішою з усього, що мені доводилося бачити, — зізнався він і погнав свого коня вперед.

Ми їхали шляхом, що звивався, ховаючись за палацом і тікаючи глибше в землі маєтку, повз живий лабіринт, повз просторий газон, посеред якого височів храм із колонами, і повз великий зелений будинок із запітнілими вікнами. Згодом ми опинилися серед густого скупчення дерев, майже лісу, й поїхали довгим темним коридором під щільним плетеним дахом із гілок. У мене на руках волосся стало дибки. З’явилося те саме відчуття, що й під час перетину каналу: наче долаєш якусь межу між двома світами.

Виїхавши з тунелю на слабеньке сонечко, я оглянула схил, що простягнувся перед нами, і побачила не схожу ні на що інше будівлю.

— Ласкаво просимо до Маленького Палацу, — озвався Дарклінґ.

Це була дивна назва, адже «Маленький» Палац однаково був велетенським, хай навіть трохи меншим за Ґранд-Палац. Він височів серед навколишніх дерев, наче вирізьблений із зачарованого лісу: стіни з темної деревини й золоті бані. Під’їхавши ближче, я зауважила, що кожен його сантиметр був вкритий вишуканими різьбленими орнаментами з пташок, квітів, переплетених лоз і чарівних створінь.

На сходах чекала прислуга у вугільно-чорних шатах. Я спішилася, й один із прислужників кинувся вперед, щоб забрати коня, а решта розчахнули величезні подвійні двері. Проходячи крізь них, я не стрималася, витягнула руку й торкнулася вишуканої різьби. Орнаменти були викладені перламутром і блищали в перших променях ранкового світла. Скільки рук і скільки років знадобилося, щоб створити таке місце?

Ми перетнули передпокій і увійшли до просторої шестикутної зали, в центрі якої квадратом вишикувалися чотири довгі столи. Наші кроки відлунювали від кам’яної підлоги, і здавалося, наче важкий золотий купол завис над нашими головами на неможливій висоті.

Дарклінґ відвів убік одну зі служниць, літню жінку в чорній сукні, та сказав їй щось приглушеним голосом. Потім злегка вклонився мені й розмашистим кроком перетнув залу в супроводі своїх людей.

Я відчула роздратування. Після тієї ночі в стодолі Дарклінґ зі мною заледве словом перекинувся й ніяк не натякнув, чого очікувати, коли ми приїдемо. Та мені забракло нервів і енергії, щоб бігти за ним, тож я смиренно пішла за жінкою в чорному крізь чергові подвійні двері до однієї з менших башточок.

Побачивши сходи, я мало не впала й не розплакалася. «Я, мабуть, просто запитаю, чи не можна мені залишитися тут посеред коридору», — нещасно подумала я. Але натомість поклала руку на прикрашене різьбою поруччя й потягнула себе нагору, хай навіть заклякле тіло противилося кожному кроку. Коли ми опинилися нагорі, мені захотілося лягти й відсвяткувати це, трохи подрімавши, але служниця вже поспішала далі коридором. Ми йшли крізь численні двері, аж доки нарешті не опинилися в кімнаті, де на порозі вичікувально стояла інша служниця у формі.

Я, мов у тумані, помітила простору кімнату, важкі золотаві завіси, вогонь, що горів у вкритому чарівними кахлями каміні, однак по-справжньому мене цікавило тільки величезне ліжко з пологом.

— Чи можу я вам щось принести? Поїсти? — запитала жінка.

Я похитала головою. Хотілося тільки спати.

— Дуже добре, — відповіла вона й кивнула служниці, котра присіла в реверансі та зникла у коридорі. — Тоді залишу вас відпочивати. Лише переконайтеся, що замкнули двері.

Я кліпнула.

— Звичайна обережність, — пояснила вона й пішла, тихо причинивши за собою двері.

«Обережність щодо чого?» — замислилася я. Проте була занадто втомлена, щоб думати про це. Я замкнула двері, стягнула кефту й черевики і впала на ліжко.

Мені наснилося, що я знову в Керамзіні, прослизаю темними коридорами в панчохах, намагаючись знайти Мала. Чула, як він десь кличе мене, але голос не наближався ні на мить. Урешті-решт я опинилася на горішньому поверсі біля старої синьої спальні, де ми полюбляли сидіти на підвіконні й роздивлятися луг. Почула Малів сміх. Розчахнула двері… й закричала. По­всюди була кров. На підвіконні влаштувалася волькра — вона повернула до мене голову й роззявила свої жахливі щелепи, а я побачила, що в неї сірі, як кварц, очі. Я прокинулася, мов від удару, з гупанням серця в грудях і налякано роззирнулася. Якусь мить не могла пригадати, де саме опинилася. А тоді застогнала і знову відкинулася на подушки.

Щойно я знову задрімала, як хтось взявся гупати у двері.

— Іди геть, — пробурмотіла я з-під ковдри.

Але гупання дедалі гучнішало. Я сіла, відчуваючи, як обурено заверещало ціле тіло. Голова боліла, а коли я спробувала встати, ноги відмовилися слухатися.

— Гаразд! — крикнула я. — Іду.

Гупання змовкло. Я пошкандибала до дверей й потягнулася до засува, а тоді завагалася.

— Хто там?

— Немає на це часу, — кинув з-за дверей жіночий голос. — Відчиняй. Негайно!

Я здвигнула плечима. Нехай убивають мене, чи викрадають, чи чого їм там хочеться. Я не жалітимуся, доки не доведеться сідати верхи чи підійматися сходами.