Читати книгу - "Промені надії, Олександр Бабич"

"Давайте зупинимось тут і трохи відпочинемо”, - Анастасія, що змінила Олексія за кермом, зупинила машину і уважно оглянула місцевість - ” на перший погляд, тут нікого немає“.

“..Але треба все ж таки бути обережними "- додала вона після короткої паузи.

Залишивши машини просто посеред дороги, аби у разі небезпеки мати змогу швидко повернутися до них і одразу ж зірватися з місця, вони оглянули хатини. Прогнилі дошки стін, дірки у стелях, і вікна без скла свідчили про те, що ці будинки давно стали жертвами часу і невблаганних сил природи. Але церква… Вони виглядала доглянутою, і щось у ній викликало дивне почуття тривоги. Хоч будівля була кам'яною і перебувала у гарному стані.

“Може, сховаємось на ніч у ній?”- запропонував Тоха.

Двері до церкви, зроблені з міцного дерева і прикрашені кованими візерунками, ледь чутно скрипнули, коли їх відчинили. Але за ними несподівано виявилися інші - металеві, герметичні, з кодовим замком і маленьким віконечком-ілюмінатором.

“Що це за…”- почала було Ірина, але замовкла, коли заглянула крізь віконце.

Всередині була звична для церкви зала. Але її простір заповнювали ряди ліжок. На кожному лежала людина, підключена до мережі трубок і дивних пристроїв. Крапельниці з флуоресцентною зеленувато-синьою рідиною висіли поруч з кожним ліжком. Але найстрашнішим було те, що деякі з трубок відкачували кров з тіл, повільно, краплина за краплиною, спрямовуючи її до прозорих резервуарів, що стояли поруч.

“Це... це… вони їх висмоктують”, - прошепотів Андрій, бліднучи на очах. Його голос зламався, і він відвернувся, намагаючись не дивитися. Схоже, його знудило.

Ірина ж зупинила свій погляд на іконах, які ще залишилися на стінах. Їй здалося, чи дійсно вони виглядали так, ніби плакали, безсило споглядаючи це жахіття, що коїлось навкруги. Плакали, не в змозі залишити це місце, яке колись було домом Божим, а тепер перетворилося на оселю зла.

“Ми маємо йти“, - прошепотіла Тетяна, яка помітила, як по проходу між ліжками рухалася чиясь тінь. - “Це місце небезпечне. Там є ще хтось.”

Друзі поспіхом відійшли від церкви, намагаючись не бігти, і не робити зайвого шуму. Оглянувши ангари, вони виявили, що там відбувається те саме: нескінченні ряди ліжок з людьми, приреченими на повільну смерть.

“Тут щось не так. Та тут все не так! Місце виглядає покинутим, але ці ангари... Вони нові. І все це обладнання працює, і за ним хтось наглядає"- Анастасія з тривогою озирнулася навколо. - “Нам треба забиратися звідси“.

Олексій мовчав. Побачене нагадувало йому сюжети фільмів жахів, які вони з сестрою так полюбляли дивитись до війни. Все це виглядало страшно, і водночас буденно, що лякало ще більше. Він відчував, як у повітрі зависла якась невидима, але відчутна загроза. Його серце стискалося від думки, що це лише початок чогось значно страшнішого. "Даремно я знову привів їх сюди. Цього разу - привів на вірну смерть“ - раптом подумав він, і від цієї думки на душі стало ще важче. 

Повільно, постійно оглядаючись, вони повернулись до дороги, сіли в машини і рушили в напрямку Н-ська. Але тепер шлях здавався ще небезпечнішим. За кожним поворотом, за кожним деревом могла ховатися нова загроза чи нова моторошна таємниця. "Хто ці люди, і навіщо тіням їх кров?“ - вкотре подумав Олексій. В голову лізли думки про вампірів, і чомусь про філософський камінь, який, як він десь колись читав, насправді не був каменем, а скоріше еліксиром, одним з компонентів якого була людська кров. Великим еліксиром, як називали його древні, еліксиром, що дарував безсмертя. Відмахнувшись від цих дивних образів, Олексій сильніше стиснув кермо і спробував сконцентруватись на керуванні автомобілем.

Друзі теж  притихли, перебуваючи у полоні тяжких думок. Темрява продовжувала підточувати їхню впевненість, але всі вони знали одне: зупинятися було не можна. Вони зайшли надто далеко аби відступити. Вони багато кого втратили, і задатися зараз - означало зрадити їх, зробити їхню жертву марною.

Вони були вже близько до кінцевого пункту цієї подорожі. У Н-ську друзі мали знайти відповіді на свої питання. Або втратити рештки надії.