Читати книгу - "Промені надії, Олександр Бабич"

Облога - це не лише війна з зовнішнім ворогом, а й битва з власною слабкістю

 Еріх Марія Ремарк

Втомлені, змучені, але все ще сповнені хоч слабкою надією на довгоочікуваний відпочинок, вони нарешті досягли Н-ська. Дорогою червоний промінь з’являвся двічі, прочісуючи місцевість, наче шукав і переслідував їх, як хижак переслідує поранену здобич. Один з променів прицільно висвітлив їхні машини, а звук стогону землі, який супроводжував його, був настільки потужним, що змусив всіх схопитися за голови. Олексій раптом відчув, що з його вуха потекла тоненька цівочка крові, і спробував прикрити її чи витертися, але Ірина миттю звернула на це увагу:

“Олексію, що з тобою? Ти в порядку?”

“Просто… трохи дзвенить у вухах “, - хоч насправді хлопець майже втрачав свідомість, і ледве почув слова сестри. Він намагався посміхнутися, але це вийшло більше схоже на гримасу болю. - “Все нормально. Їдемо далі“.

Місто зустріло їх мовчазною порожнечею. Бетонні коробки радянських часів стояли занедбані, вкриті густим шаром бруду і цвілі. Дерева і кущі де не де попроростали крізь бетон, вітер свистів крізь вибиті шибки, породжуючи дивні, ледь розбірливі звуки, схожі на зітхання і спогони, наче душі тих, хто тут колись жив і працював, досі блукали між цими мертвими стінами. Машини зупинилися біля головного лабораторного корпусу, в стіні однієї з кімнат якого вони колись знайшли виїмку для батькового диска, що дозволив їм повернутися додому. Здавалося, з тих часів минули роки. Хоч насправді, це дійсно було в іншому часі і в іншій реальності. Тепер же цей корпус здавався ще похмурішим ніж минулого разу.

Під'їхавши впритул до входу в будівлю, друзі вийшли з машин, і почали озиратися навколо. Те, що вони побачили, не надто тішило око - у небі літали вже знайомі тіні-птеродактилі, але тепер вони були більші, масивніші. На межі зору майоріли обриси якихось дивних, неправильних чотирилапих істот, що стрімко наближалися. А з-за рогу будівлі до них повільно пливли людиноподібні тіні, загорнуті в якесь чорне ганчір'я, схожі на дементорів з відомого фільму. Залишатися під відкритим небом було не варто.

" Всередину!” - крикнув Олексій.

Тоха, Андрій, Кирило та ще один вцілілий боєць зайняли кругову оборону, поки решта обстежували лабораторію. В приміщенні панував цілковитий хаос: уламки меблів, перекинуті столи, порожні шафи, нанесені непогодою листя, дрібне гілля, бруд, і ще Бог знає що. Ніяких документів, апаратури, ніяких слідів чи підказок де шукати батька. Ніякого уявлення що робити далі. Олексій, у розпачі опустивши плечі, озирався навкруги, розуміючи, що це тупик. Лабораторія була абсолютно порожньою. Куди рухатись далі - незрозуміло, а надворі на них вже чекають…

“Тут нічого немає! Ми у пастці!" - розпачливо вигукнула Анастасія.

Ззовні долинули звуки пострілів і крики. Олексій підбіг до вікна, і побачив, як одна з "неправильних” чотирилапих істот вже майже наблизилася до захисників. Це був жахливий звір - наче збільшена у кілька разів худа собака-зомбі з чорним клубком шерсті, червоними очима та кривими зубами, що виступали з пащі. Навколо істоти клубився чорний дим, і з кожним її кроком навколо ставало ще темніше й холодніше.

Вона зупинилася на мить, потім відкрила пащу й видала потужне виття, яке пронизало мозок болем, змусивши бійців на мить заклякнути і опустити зброю. Якимось неймовірним ривком, наче телепортувавшись, створіння підскочило впритул до Кирила, і видихнуло потужним струменем крижаного повітря. Кирило застиг на місці, його тіло покрилося льодом. Він наче перетворився на крижану скульптуру.

Андрій почав стріляти, але постріли майже впритул, як не дивно, не спричиняли істоті жодної шкоди - вона наче знала, куди летітимуть кулі, і з легкістю уникала їх. Однак, врешті решт потвора все тим же миттєвим ривком віддалилася від них, і зникла за рогом будівлі. Кирило не рухався.

"Кир! Ти в порядку? Що з тобою?” - закричав Тоха й обережно торкнувся плеча товариша.

Торкнувся наче легенько, але тіло Кирила раптом упало, і розбилося на безліч дрібних крижаних уламків, наче кришталева ваза, яку впустили на кам'яну підлогу. Від цього видовища Тоху знудило, і він відвернувся, безрезультатно борючись з рвотними позивами. Це було жахливо і просто не вкладалося у голові -  буквально хвилину тому людина ще жила, дихала, міркувала, діяла - і ось від неї залишились тільки дрібні уламки. Олексій закам'янів з жаху від побаченого, але майже одразу різко обернувся, не дозволяючи Ірині побачити цю страхітливу сцену.

“Що там?"- спитала вона, намагаючись визирнути у вікно через плече брата.

“Нічого. Все добре“, - Олексій намагався приховати тремтіння в голосі - "ходімо, нам треба шукати - якщо не підказки що робити далі, то хоча б інший вихід звідси“.

Тим часом Анастасія все ж таки дещо знайшла - хід до підвалу. Важкі металеві двері з гермозатвором відкрили їхньому зору сходи, нижній кінець яких ховався у густій темряві.   Дивно, але холодом з підвалу не віяло. Запаливши ліхтарики, вони обережно спустилися вниз, і побачили величезний простір. Підвал був побудований наче печера, з грубо обтесаними стінами з каменю. Він значно перевершував будівлю над ним за розмірами. А вдалині чувся плескіт води - під самою стіною печери протікав струмок з чистою, прозорою водою, в якій навіть плескалися рибини, схожі чи то на дзеркальних коропів, чи то на форель - на рибі ніхто з них не розумівся - всі бачили її здебільшого вже у готовому до вживання в їжу вигляді. Але сам факт наявності риби свідчив про те, що вода дійсно була чистою, можливо, навіть придатна до споживання.