Читати книгу - "П'ята Саллі"

— Куди їдемо? — спитав він.

— У «Вершник її знав».

— Що?

— Це така кінцівка одного жарту, двозначний вираз[45], а ще назва кав’ярні на Ґрінвіч-Віллидж.

— Овва.

— Нагадаєш, щоб я тобі якось розповіла той жарт.

— Смішний, мабуть, — сказав він. — Ти нарешті усміхаєшся.

У «Вершник її знав» люди підходили та запитували, куди вона запропастилася, бо не бачилися з нею вже сто років та сумували за її літературними читаннями. Нола любила тут бувати. Це місце — найближче, у якому вона коли-небудь бувала до «Лівого берега[46]», і тут вона відчувала себе в середовищі письменників та художників.

Вони розширювали приміщення, тому навкруги лунали удари молотів, поки робітники намагалися пробитися до порожнього приміщення магазину по сусідству. Відчувався запах давньої штукатурки. Інтер’єр самої кав’ярні був схожий на французьке кафе. За поверхні столів слугували старі колоди для обробки, а стіни були вкриті пожовклими копіями французьких, італійських та німецьких газет, що дарувало закладу стилю чесної бідності, ніби вони не могли дозволити собі поклеїти на стіни щось інше. Стільці були різні, як дерев’яні табуретки, так і крісла з переплетеними дротяними спинками. Вздовж однієї стіни стояли старезні лави з парку та маленькі круглі столики. Лампи від «Тіффані[47]» розсіювали рудувате світло на голу дерев’яну долівку. За стійкою виблискувала гігантська еспресо-машина з хитромудрими важелями та фігурками орлів на великих кавниках[48].

В очах Тодда вона побачила несхвалення, і це її роздратувало.

— Знаю, виглядає фальшиво, — сказала вона, навіть не намагаючись стишити голос, — але така фальш мені до вподоби.

— Я ж нічого не сказав.

— Тобі й не треба було. У тебе дуже експресивне обличчя.

— Так само, як і ця кавова машина, — пожартував він, самовдоволено всміхаючись.

Вона простогнала.

— Ноло-золотце!

Нола розпізнала цей голос ще до того, як побачила його власника. Упівоберта вона простягнула руку, і огрядний коротун у вельветовому піджаку, що висів на його плечах, ніби накидка, поцілував її долоню.

— Кірку-золотце. Як твої справи?

— Я чекав тебе, Ноло, — сказав він, не зводячи з неї погляду крізь товсті окуляри. — Ти все обіцяєш завітати на якийсь із моїх п’ятничних званих вечорів, але так ніколи й не дотримуєшся обіцянки.

Нола познайомила його з Тоддом.

— Кірк викладає економіку в Центральному муніципальному коледжі. Але це лише для того, щоб дозволити собі справжню професію, а саме — організацію вечірок у себе на квартирі щоп’ятниці ввечері. Всі просто шаленіють від них. Кірк блукає по місту, і коли знайомиться з кимсь цікавим, чи принаймні кимось, хто не схожий на інших, то запрошує його або її на свою п’ятничну вечірку.

— Вам обом варто прийти якоїсь п’ятниці, — сказав він. — Просто прихопіть пляшечку вина.

Кірк знову поцілував її руку, а тоді відійшов та загнав у куток худющу сутулу молодицю у вінтажній блузці та дуже високих шкіряних черевиках, а Нола почула, що він каже: «… у п’ятницю ввечері… і прихопи пляшечку вина».

Власник кав’ярні помітив Нолу та обійшов стійку, щоб обняти її.

— Мейсон про тебе розпитувала, — сказав він. — Їй потрібні гроші за оренду.

— Я саме до неї йду, щоб заплатити, — сказала Нола. — Просто заскочила випити чашечку капучино та подивитися, хто є. Ейбе, це Тодд Крамер. Тодде, познайомся з Ейбом Коломбо. — Тодд простягнув руку, а Ейб ляснув по ній відкритою долонею, тоді цмокнув Нолу в щоку та подався назад, до касового апарата.

— Ейб Коломбо? — прошепотів Тодд.

Нола всміхнулась.

— Його батько — паршива вівця в місцевій сім’ї Коломбо в Маленькій Італії[49]. Одружився з вродливою єврейською дівчиною. Тоді Ейб зробив те саме. Сара тут обслуговує столики.

Її тішило те, що для більшості людей важко відрізняти офіціанток із їхнім блідим макіяжем та відповідними білими фартушками зверху чорних трико й топів. Вони всі носили чорні балетні чешки та безшумно пропливали повз, розносячи чорні дощечки з крейдою, що слугували тут за меню, а записники для замовлень звисали з їхніх запасок, підв’язані шкіряними ремінцями.

Сара помітила її та передала Тоддові дошку з меню.

— Ноло, Норм Волдрон кілька разів питав про тебе. У нього заплановано кілька читань, і він думав, що тебе це може зацікавити.

— Взагалі, в мене зараз не надто багато часу, — сказала вона. — Більшу частину дозвілля я малюю, та й з дому я виходжу вже не так часто, як раніше.

Сара прийняла їхні замовлення на два капучино та сховалася назад у натовпі.

— У тебе тут багато друзів, — сказав Тодд.

— Знайомих, не друзів. Але як художниці мені імпонує товариство творчих людей.

— Не знав, що ти художниця, — сказав він. — Я б залюбки глянув на твої роботи.

— Ти маєш на увазі, хотів би відвідати мою студію?

— Так.

– І, звісно, потім ти б захотів випити трішки вина та піддатися розпусті на підлозі під сяйвом свічок.

— Слухай, не треба плутати мене з Еліотом. Це він у нас донжуан. Спитай будь-якого мого знайомого. Я не бабій. Але скажу так: ти перша жінка, яка мене справді зацікавила з часів коледжу.

Вона засміялася.

— Це було не так давно. Добре, я ризикну. Але попереджаю тебе, якщо почнеш якісь штучки, сам будеш винен.

Коли вони пішли з «Вершника її знав», то попрямували Г’юстон-стрит до СоГо[50], де вона винаймала куток в одному лофті в художниці, яку звали Мейсон. Нола зайшла всередину разом із Тоддом, й вони побачили, що Мейсон сидить на підлозі перед мольбертом та курить травку. Її приплюснутий ніс та каштанове волосся, що обрамляло квадратне обличчя, завжди нагадувало Нолі маленького пекінеса.

— Привіт, — сказала Мейсон, невпевнено спинаючись на ноги. Вона проігнорувала Тодда та прошепотіла Нолі: — Ходи, глянеш на мою останню роботу. Я випробовую нові кольори та форми.

Нола подивилася на поєднання квадратів та графіті з аерозольної фарби на стіні станції метро і кивнула.

— Оригінально. Мені подобається твоя техніка. Дуже по-сучасному.

— Погоджуюсь, — сказав Тодд.

Мейсон спопелила його поглядом та повернулася назад до Ноли.

— Хочу підтримувати зв’язок із молодим антиконформістським поколінням.

Коли Нола відвела Тодда в свій куток студії, Мейсон попленталась геть.

— Що з нею таке? — спитав Тодд.

– Її не цікавлять чоловіки.

— А тебе?

— Приблизно так само, як і жінки.

— Що це означає?

— Це нічого не означає. Так просто є.

— Боже, я розгубився. Мені