Читати книгу - "Гордість і упередження і зомбі"

Низько вклонившись, він покинув її та попрямував до містера Дарсі. Елізабет уважно стежила за тим, як той сприйме це звернення, і здивування Дарсі було більш ніж очевидним. Насамперед містер Коллінз урочисто вклонився, і, хоч до її вух не долинало ні звуку, їй здалося, що вона все чує і зчитує з його уст слова «вибачення», «Гансфорд» і «леді Кетрін де Бурґ». Її дратувало, що кузен надумав з власної волі постати перед містером Дарсі. Той дивився на нього з неприхованим подивом, а діставши нарешті змогу щось сказати, відповів дуже стримано. Втім, це не зашкодило містерові Коллінзу продовжити свої розшаркування, і з кожним словом співрозмовника, здавалося, зростала й відраза містера Дарсі. Тож коли містер Коллінз нарешті завершив, той лише ледь помітно кивнув і відійшов у інший бік.

Оскільки Елізабет більше не бачила тут для себе розваг, майже всю увагу вона зосередила на сестрі та містерові Бінґлі. Вона подумки уявляла все те щастя, яке може подарувати шлюб, що спирається на справжні почуття, — заради цього вона готова була навіть витримувати обох сестер Бінґлі. Думки її матінки рухалися десь у тому ж напрямку, й Елізабет не підходила до неї, аби не довелося вислуховувати нескінченні тиради. Тож коли за вечірнім столом вони опинилися поряд, Елізабет сприйняла це як лихий знак долі. І з великим жалем їй доводилося слухати, як неприховано й радісно мати запевняла леді Лукас, що невдовзі їх чекає весілля Джейн і містера Бінґлі. Тема ця страшенно її захоплювала, тож вона невтомно перераховувала переваги такого шлюбу. Мовляв, цей Бінґлі такий милий і молодий, і до того ж багатий, і мешкає лише за три милі від них, — це втішало її найбільше. А ще вона раділа, що обидві його сестри дуже вподобали Джейн, тож немає сумніву, що вони не менше за неї прагнуть цього шлюбу. Ба більше, заміжжя Джейн — це великий шанс і для молодших дочок, адже тепер на них звернуть увагу інші багаті джентльмени. «Ох! Як би я хотіла влаштувати їх усіх! І бачити, як вони втішаються життям у власних маєтках і виховують дітей, замість усіх цих дурнуватих вправлянь і боїв». Свою промову вона завершила побажаннями леді Лукас, аби її спіткала така сама щаслива доля, хоч виразно й переможно усвідомлювала, що на таке марно сподіватися.

Безуспішно намагалася Елізабет стримати потік материних слів чи переконати її втішатися не так голосно, адже, до власного жаху, вона помітила, що більшість сказаного чує і містер Дарсі, який сидів навпроти. Але мати лише насварила її за такі нісенітниці, а її подих відгонив м’ясом і портвейном.

— Та що мені той містер Дарсі? Чого б я мала його боятися? Ми нічим йому не зобов’язані, аби ще й стежити за тим, як би не сказати чогось такого, що він не хотів би чути.

— Я вас благаю, мем, говоріть тихіше. Для чого вам ображати містера Дарсі? Такі дії навряд чи схвально оцінить його друг!

Але, хоч би що вона казала, на матір це не мало жодного впливу. Від сорому й смутку обличчя Елізабет знову і знову вкривав рум’янець. Часом вона не стримувалася й позирала на Дарсі, щоразу впевнюючись, що її ос-трахи цілком доречні. Хоч той і не завжди дивився на її матір, вона не мала сумніву, що він уважно до неї дослухається. А вираз його обличчя поступово змінився від зневажливого невдоволення до похмурої напруги.

Та словесний потік місіс Беннет зрештою вичерпався, і леді Лукас, котра давно вже позіхала, слухаючи перелік утіх, які їй годі було спізнати, нарешті взялася за холодну шинку й курятину. Елізабет трохи заспокоїлася. Але спокій цей тривав недовго. Вечеря вже скінчилася, але до кімнати не ввійшов жоден слуга, щоб позбирати порожні тарелі. Помітивши, що гості дедалі більше тривожаться, містер Бінґлі встав з-за столу і, попросивши вибачення, вийшов, — без сумніву, щоб насварити дворецького.

Коли ж він повернувся, Елізабет мимоволі потягнулася рукою до свого кинджала. Бліде й стривожене обличчя містера Бінґлі спонукало до такої реакції.

— Містере Дарсі, чи не погодитесь вийти зі мною на кухню? — спитав Бінґлі.

Дарсі підвівся, намагаючись іти не надто спішно, щоб не стривожити гостей. Елізабет вирішила піти за ними слідом. Коли Дарсі помітив це, то обернувся до неї і прошепотів:

— Міс Беннет, я волів би, щоб ви залишалися на місці. Я цілком здатен допомогти містерові Бінґлі сам.

— Не маю в цьому жодного сумніву, містере Дарсі. Але також я не маю сумніву в тому, що можу сама приймати рішення. То як, хочете здійняти ґвалт чи, може, таки підемо на кухню?

Містер Бінґлі провів їх обох прихованими сходами в підвал, розділений навпіл довгим коридором. З одного боку містилися кімнати слуг і збройниця, з другого — зала для вправлянь і кухня. І саме в кухні на них чекало вельми невтішне видовище. Двоє дорослих нечестивців, обоє чоловічої статі, зосереджено доїдали рештки хатньої прислуги. Як вдалося двом зомбі умертвити добрий десяток слуг, чотирьох покоївок, двох кухарів і дворецького, Елізабет збагнути не могла. Але напевно знала, як вони потрапили досередини: двері в підвал відчинили, щоб дати доступ прохолодному нічному повітрю і збавити жар від кухонних печей.

— Що ж, схоже, нам доведеться повідрізати голови усім, аби потім вони не відродилися в царстві темряви, — зауважила вона.

Містер Бінґлі скрушно споглядав на десерти, які його бідолашні слуги в мить загибелі саме готувалися виносити в залу: неймовірне багатство тарталеток, екзотичних фруктів і тістечок було щедро скроплено кров’ю і рештками мізків, а відтак порозкошувати цим уже ніхто не зможе.

— Я не сподіваюся, — сказав Дарсі, — що ви виявите мені честь і дозволите самостійно довершити цю неприємну справу. Та я ніколи не пробачу собі, якщо ви забрудните свою сукню.

— Будьте такі ласкаві, містере Дарсі.

Елізабет здалося, ніби вона помітила легку посмішку на його обличчі. Вона дивилась, як Дарсі витягнув свій меч і здолав обох зомбі безжальними, але водночас вишуканими ударами. Після цього він швиденько постинав голови замордованій прислузі, а містер Бінґлі, споглядаючи це, не стримався і виблював, ввічливо прикривши рота долонями. Воїнський хист Дарсі не викликав жодних сумнівів. «Якби ж і його джентльменські чесноти, — подумала вона собі, — були такими ж беззаперечними».

Повернувшись на бал, вони помітили, що настрій гостей відчутно погіршав. Мері розважала товариство грою на фортепіано, випробовуючи їхнє терпіння