Читати книгу - "Квіти для Люсі , Лада Короп"

Коли закінчую пити каву, розумію, що час летить надзвичайно швидко. Завтра він поїде, і я залишуся одна. Але я вирішую, що не дозволю страху і тривозі зруйнувати те, що ми маємо. Я хочу вірити, що навіть на відстані ми зможемо зберегти наші відносини. 

      Стою біля вікна в батьківському домі Антона, спостерігаючи, як сніг тихо падає на землю, створюючи біле покривало навколо. Відчуття порожнечі заповнює кімнату, адже мій фіктивний наречений, Антон, зараз далеко, за кордоном, а я залишилася тут, на Різдво, серед його родини. Вдома у родині Войтюків роздається сміх і жарти, але я відчуваю, як мені трохи самотньо. Й хоча ми сідаємо за стіл та куштуємо багато смачних страв, а також обмінюємося невеликими подарунками все ж Антона мені не вистачає. Як частини цього великого свята. Серед усіх його родичів я помічаю Тараса. Він як завжди веселий і привітний, але сьогодні його присутність викликає у мені щось нове, незнайоме. Тарас, з його світлим волоссям і глибокими очима, які світяться, коли він сміється, раптом стає центром моєї уваги. Ми сидимо разом на дивані, обгорнуті в теплі пледи, і я відчуваю, як між нами виникає невидима нитка. Чому я тільки зараз помітила які у нього виразні й глибокі очі. 

— Тобі не холодно? — запитує він, усміхаючись і кидаючи на мене погляд, що викликає у мене мурашки по шкірі. Дивлюся на свої руки, які трясуться не від холоду, а від того що в мені вирують незрозумілі бажання. 

— Ні, все добре, — відповідаю я, хоча насправді відчуваю, як всередині мене все трясеться. Тарас нахиляється ближче, і я відчуваю його тепле дихання на своїй шкірі. Моє серце б'ється швидше, і я запитую себе, чому я раніше не помічала цього магнетизму. Чи не дозволяла собі цього? Що зі мною відбувається? Я ж кохаю Антона. Вже давно. Але Тарас...Як так можна? 

Може мене хтось зурочив? Чому я зараз не можу відірвати погляду від його губ? Тарас дивиться на мене всього хвилину. Так ніби хоче того самого що і я. Але потім посміхається бере мене за руки й сідає на місце. 

Ми починаємо розмовляти про все і нічого — про дитинство, про мрії, про наші плани на майбутнє. Його голос — спокійний і мелодійний — заспокоює мене. Я сміюся над його жартами, і раптом усвідомлюю, що сміх звучить по-іншому, коли він поруч. Це не просто розвага, а щось більш глибоке, щось, що заповнює ту порожнечу, яка утворилася, коли Антон поїхав. 

Коли вирішую повернутися додому, Тарас проводить мене до дверей. Його рука легко торкається мого плеча, і я відчуваю, як у грудях щось знову бурлить. 

— Сподіваюся, ти ще прийдеш, — говорить він, й надягає на мене пальто, потім шарф, який обвиває навколо моєї шиї. Це так турботливо з його боку. Кидаю погляд на сніг за вікном, і в той момент розумію, що мені хочеться повернутися. 

— Так, я обов'язково прийду, — відповідаю, і усмішка на моєму обличчі стає ширшою. Коли закриваю двері, і йду до таксі моє серце б’ється в унісон з думками про Тараса, і я розумію, що це Різдво стало для мене найкращим святом у моєму житті.