Читати книгу - "Квіти для Люсі , Лада Короп"

ТАРАС.

   Я стою біля дверей Люсі, й відчуваю невпевненість. З одного боку, я прекрасно розумію, що це всього лише формальність — я маю запросити її на кіно, адже мій брат Антон зараз не може цього зробити сам. Але з іншого боку, я відчуваю, що між нами панує якась незручна дистанція. Я натискаю на дзвінок, і відразу ж чую, як зсередини лунає знайомий голос. «Хвилинку!» — відповідає Люся, і я намагаюся пригадати, коли востаннє її бачив. Вона відчиняє двері, і я відразу ж помічаю її усмішку, але вона натягнута, як струна в старій гітарі. 

— Привіт, Тарасе! — говорить вона, тримаючи двері на невеликій відстані, наче не впевнена, чи варто їх відкривати повністю. 

— Привіт, Люсю. Як справи? — питаю, намагаючись бути ввічливим, хоча всередині почуваюся незручно. 

— Та нормально, дякую. А ти? — вона відвертає погляд, і я відчуваю, як тиша затягується поміж нами. 

— Я, знаєш, хотів би запросити тебе в кіно. Антон дуже хотів би, щоб ти пішла, але, на жаль, він зараз не може. Та ти й сама знаєш. Тож... — я спиняюся, намагаючись зрозуміти, як краще сформулювати свої думки. Що я несу? Антон навіть не знає про мої наміри. Мені просто хотілося знову її побачити. 

Люся підіймає брови, і я помічаю, як її вираз обличчя стає більш серйозним. Вона наче зважує мої слова, шукаючи в них підтекст. 

— Кіно? — повторює вона, наче не зовсім вірить, що я дійсно це пропоную. 

— Це... цікаво. Усміхаюся, намагаючись зробити цю мить менш напруженою, але вона не відповідає. — Можемо подивитися щось нове, — кажу, намагаючись зробити ситуацію менш формальною. 

— Я чув, що вийшов хороший фільм про... 

— Так, я чула, — перебиває вона, і я помічаю, як її погляд мандрує вбік. Вона не виглядає зацікавленою, і це засмучує мене. 

— Ну, якщо хочеш, можу зайти за тобою в суботу, — пропоную, намагаючись зберегти оптимізм. 

— Так, звісно, — відповідає вона, але її голос звучить холодно, немов вона просто намагається бути ввічливою. 

Я прощаюсь, відчуваючи, як між нами висить невидима стіна. Виходячи з її дому, я розумію, що між нами поки що немає порозуміння, але сподіваюся, що з часом все зміниться. Субота нарешті настала, і я відчуваю, як хвилювання знову проникає в моє серце. Кілька разів переглядаю свій гардероб, намагаючись підібрати щось, що б виглядало невимушено, але водночас давало зрозуміти, що для мене цей похід в кіно не звичайна послуга. Обираю просту чорну сорочку й джинси — без зайвих деталей. 

Коли підходжу до дверей Люсі, всередині мене все перевертається. Поводжуся наче п'ятнадцятирічний юнак, який вперше йде на побачення. Натискаю на дзвінок, і в той момент, коли чую, як зсередини лунає її голос, мені стає важко дихати. 

Вона відчиняє двері, і я завмираю, відразу помічаю, що сьогодні вона має інакший вигляд: легкий макіяж, затишний светр, що підкреслює її фігуру та спідниця. Люся дуже гарна. Проте усмішка знову не зовсім щира. Сумна. 

— Привіт, Тарасе, — каже Люся, відступаючи на крок назад, щоб я міг увійти. 

— Привіт! — відповідаю, намагаючись зберегти легкість у голосі. 

— Готова до кіно? 

— Так, звісно. — Вона кидає швидкий погляд на годинник. — Ти не запізнився. 

Коли ми виходимо з її квартири, намагаюся розпочати розмову про фільм, який ми підберемо. Але Люся виглядає так, ніби думає про щось інше, а не про наш вечір. Ми йдемо до кінотеатру в тиші, і я відчуваю, як важко, коли між нами немає спілкування. 

— Чи ти вже вирішила, який фільм подивимося? — питаю, намагаючись розвіяти напругу. 

— Я чула, що "Тіні забутого лісу" досить непоганий фільм, — відповідає вона, але її голос звучить без емоцій. 

— О, так, я чув про нього! Він має хороші відгуки. Можливо, це ідеальний варіант, — намагаюся знайти спільну мову. Коли ми нарешті сідаємо в залі, я відчуваю, як її присутність поряд трохи заспокоює мої нерви. 

Але напруга не зникає — вона все ще є, як невидима стіна, між нами. Фільм починається, і я занурююся в історію на екрані, сподіваючись, що це допоможе мені забути про незручність. Але я не можу не помічати, як Люся час від часу зиркає на мене, наче намагаючись зрозуміти, чого я хочу, чому я тут. Під час одного з напружених моментів фільму я чую, як вона зітхає, і це змушує мене обернутися до неї. 

— Тобі страшно? — питаю, намагаючись розрядити атмосферу. Вона усміхається, і на мить я бачу в її очах іскру. 

— Трохи. Але це ж фільм.  

Вона повертається до екрана, але я помічаю, як її губи трішки посміхаються. Але потім дівчина різко здригається від страху й інстинктивно притискається до мене. Відчуваю, що мені хочеться її оберігати. Тому кладу руку їй на плече. Але в цю ж мить Люся відчувається й сідає на місце. Дивлюся на неї, й обережно кладу свою руку на її руку. Це той момент, коли відчуваю, що стіна між нами починає розсуватися, хоч і дуже повільно.   Фільм закінчується, і коли світло у залі знову включається, я бачу, що Люся виглядає трохи розслабленою. 

— Що скажеш? — питаю, намагаючись виглядати впевнено. 

— Це було цікаво, — відповідає вона, і я відчуваю, як щось у її голосі змінилося. 

— Можливо, погуляємо трохи після фільму? — раптом пропоную, намагаючись подолати залишки напруги в повітрі. Люся задумується, і я бачу, як вона обмірковує мою пропозицію. Секунди тягнуться, поки я чекаю на її відповідь, і я відчуваю, як у мені наростає тривога. Але нарешті вона киває.