Читати книгу - "Закохана у боса , Кетрін Сі"

Глава 13. Плітки 

Ще один понеділок. Ще один робочий тиждень.

Сказати чесно — я втомилася. Але мене бадьорить той факт, що вже у середу я нарешті завершу свій перший проєкт як тимчасова керівниця. Тоді й стане зрозуміло, як я впоралася і чи отримаю підвищення вже на постійній основі.

— Привіт, красунечко! — Лінь весело махає мені зі свого робочого місця.

Офіс ще майже порожній, лише ми вдвох прийшли раніше за всіх.

— Привіт! — усміхаюся я. — Чого ти так рано?

Залишаю сумку на своєму столі й прямую до подруги. За останні тижні ми справді зблизилися. Чао Лінь — добра, щира дівчина, і я рада, що вона тут.

— Завершую деякі деталі, які відкладала наостанок, — зітхає вона, зосереджено вдивляючись у монітор.

Я нахиляюся, кидаю погляд на екран.

— Все під контролем?

— Так, звісно, — вона здивовано підіймає на мене очі. — Просто хочу дещо підкоригувати.

— Ти молодець! — тепло кажу я, плескаючи її по плечу.

Потім прямую до свого робочого місця, але, згадавши про каву, обертаюся.

— Лінь, будеш каву?

Вона відривається від монітора і всміхається.

— Було б чудово!

— Добре, тоді я зараз.

Забравши свою чашку, я вирушаю до міні-кухні. Офіс ще тихий, у коридорах порожньо, лише чути глухий гул системи вентиляції. Я дістаю каву, засинаю мелені зерна у кавоварку і натискаю кнопку.

Поки машина готує напій, я машинально перевіряю телефон. Нічого особливого — лише кілька ранкових листів і повідомлення у робочому чаті.

— І знову в боротьбу, — тихо зітхаю, забираючи готові чашки.

Коли повертаюся, Лінь уже щось активно друкує, зосереджено кусаючи губу. Вона виглядає так, ніби вирішує надважливу задачу.

— Тримай, — ставлю перед нею чашку.

— О, ти мій рятівник! — Лінь радісно бере каву, вдихаючи аромат.

Я роблю перший ковток, насолоджуючись теплою гіркотою напою. А потім чую кроки в коридорі. Судячи з ритму — хтось йде швидко і впевнено.

Я вже здогадуюся, хто це.

Емір заходить до офісу, кидає коротке «Доброго ранку» і без зайвих слів зникає за дверима свого кабінету. Через кілька хвилин починають підтягуватися інші співробітники, офіс поступово наповнюється розмовами, звуками клавіатур і дзвінками. Робочий день розпочинається.

На обідній перерві ми з Лінь займаємо місце біля вікна у їдальні. Вона їсть свій легкий салат, а я повільно жую сендвіч, відчуваючи, як утома ранку поступово відступає.

— Ти ще хвилюєшся через середу? — запитує Лінь, помішуючи чай.

— Не те слово, — усміхаюся крізь напругу. — Але тут уже як буде.

Лінь хоче щось сказати, але раптом за нашим столом сідають три дівчини з іншого відділу. Вони між собою знайомі, але зі мною та Лінь не особливо спілкуються. Спочатку ми не звертаємо уваги на їхню розмову, але з кожною хвилиною вона стає все голоснішою.

— Я бачила їх разом, — з притиском каже одна з них, білявка з яскраво-червоною помадою. — Вона буквально липла до нього.

— Оце так, а він же зайнятий, у нього жінка і дитина! — додає інша, низьким тоном, що ніби підкреслює серйозність ситуації.

— Що ще чекати від такої? — глузливо зітхає третя.

Я намагаюся не слухати, але слова самі лізуть у вуха.

— Хто саме? — питає перша.

— Луїза, з їхнього відділу.

Мої пальці стискаються на виделці. Луїза? Серйозно?

— Ви маєте якісь докази? — повертаюся до них, голос холодний і рівний.

Дівчата замовкають, дивлячись на мене з подивом.

— Що?

— Докази є? Чи ви просто пліткуєте, не знаючи всієї історії?

— Ой, заступниця знайшлася, — фиркає білявка. — Просто відкрий очі, і все буде ясно.

— Ні, відкрийте очі ви, — відрізаю я. — Кидати тінь на когось без реальних фактів — це низько.

— Тобі що, більше за всіх треба? — втручається друга.

— Треба, коли ви обливаєте брудом хорошу людину.

Напруга між нами зростає, але раптом відчуваю, як Лінь стискає мене за лікоть.

— Дел, ходімо, — тихо каже вона.

Я ще раз зиркаю на трійцю, потім з силою видихаю і даю Лінь відвести мене геть.

Ми виходимо з їдальні, і я лише зараз розумію, що серце калатає, а руки трохи тремтять від люті.

— Вибач, — зітхаю я. — Не мала так реагувати.

Лінь усміхається.

— Все гаразд. Насправді я теж хотіла щось сказати, але мені б забракло сміливості.

Я поглядаю на неї, трохи здивована.

— Ти думаєш так само?

— Думаю, що плітки — це гидко. І ти правильно зробила, що заступилася за Луїзу.

Я вдячно киваю, а Лінь ледь чутно додає:

— Хотіла б, щоб одного дня у мене теж вистачило сміливості говорити так, як ти.

Коли ми повертаємося до офісу, я майже одразу стикаюся з Луїзою. Вона виглядає жахливо — очі почервонілі, підборіддя тремтить.

— Луїзо? — невпевнено питає Лінь.

Дівчина не відповідає, лише кидає на нас швидкий, розгублений погляд, а потім різко розвертається і майже вибігає з офісу.

Я навіть не встигаю перекинутися з Лінь словами, як інстинктивно йду за нею. Щось підказує мені, що тут не просто так.

Луїза виходить на терасу позаду будівлі, і я вже хочу покликати її, коли помічаю, що вона не одна. Перед нею стоїть високий чоловік у дорогому костюмі. Обличчя його напружене, він тримає руки в кишенях, намагаючись виглядати спокійним.

Я ховаюся за рогом і на автопілоті вмикаю запис на телефоні.

— Ти брехун! — голос Луїзи дзвенить у повітрі. — Чому ти одразу не сказав, що одружений?

— Тому що це не мало значення, — холодно відповідає він.

— Не мало значення?! — вона гірко сміється. — Для кого? Для тебе?!

Чоловік лише зітхає.

— Ти знала, на що йдеш, Луїзо. Не прикидайся жертвою.

— Ти зруйнував усе! — кричить вона. — Я думала, що ми... Я довіряла тобі!

— Це твої проблеми, — спокійно каже він. — Я не збираюся руйнувати свою сім’ю через якусь інтрижку.