Читати книгу - ""Я — донька ворога", Love"

Світло в квартирі було приглушеним.
Охорона спала. Еліф — зникла десь у темряві.
Можливо, вона й справді “спляча”. А можливо — жінка, яка колись любила мого батька так само, як я тепер… боюсь полюбити Алі.

Я вийшла на балкон.
Ніч.
Сонна тиша великого міста. Вогні машин — мов відлуння думок, які не дають спокою.

— Не спиш? — пролунав позаду знайомий голос.

Я не обернулась одразу.

— А ти?
— А я сплю тільки, коли поруч ти, — відповів він м’яко. — Тепер — ні.

Я розвернулась.
Він стояв у тій самій чорній футболці, що відкривала трохи ключицю.
Ніколи не думала, що саме такі дрібниці колись будуть рятувати мене від паніки.

— Чому ти мовчиш, коли я боюсь? — спитала я.

— Бо в тобі завжди більше сили, ніж страху. Просто ти про це не знаєш.

Ми дивились одне на одного довго.
Мовчки.
Без планів, без доказів, без доказової бази для майбутнього.
Лише двоє — без масок.

Я зробила крок. Потім ще один.
І торкнулась його щоки.

— Я не знаю, що буде завтра, Алі… Але я хочу, щоб хоч ця ніч… була не про втечу.

— А про що?

— Про нас.

Він обійняв мене.
Міцно, до тремтіння.
Мов крізь усі зради, втрати, постріли й страх — ми дійшли сюди тільки для того, щоб вперше відчути, що живі.

> І ми не кохались тієї ночі.
Ми тримались. Торкались. Обіймались, поки серця не заспокоїлись.
Бо іноді справжня близькість — це коли нічого не треба говорити, щоб знати: ти — вдома.

---

Але навіть у найтеплішій тиші завжди з’являється тінь.

Ранком двері квартири були відкриті.
На столі — записка. Від Еліф.

> "Не довіряйте нікому. Навіть мені. Бо тепер вони полюють не лише на вас, а й на правду, що всередині вас."

---