Читати книгу - "Алтин-толобас"

Хоча й поспішав, хоча й не до того було, та на мавзолей усе-таки обернувся — і раз, і вдруге. Ніколи не гадав, що цей зікурат такий схожий на складені кубики з дитячого конструктора.

Що це майнуло позаду в натовпі? Картате, жовто-зелене?

«А-а-а!» — захлинувся магістр невиплеснутим криком. Слідом, кроків за двадцять, жваво крокував Очкарик. Побачив, що Фандорін обернувся, й радісно помахав рукою, просяяв посмішкою: мовляв, усе гаразд, я тут.

Ніколас різко зупинився, присів навпочіпки й повернув важільці — на правій платформі, на лівій. Зробився ще на кілька сантиметрів вищим через ролики, що висунулись, і, набираючи швидкість, помчав бруківкою вперед, до Покровського храму. Позаду пролунав свисток, потім другий, але це вже було пусте.

Москворіцький міст він пролетів на одному диханні — цілком можливо, поставивши при цьому рекорд швидкості з бігу на роликових ковзанах. Так розігнався, що, вивертаючи праворуч на набережну, зачепився ботинком за шов на асфальті й простягся на весь зріст.

Сильно розбив коліно, порвав і без того спотворені брюки, а найприкрішим було те, що від правої підошви відлетіли два коліщатка, і котитися далі не випадало.

Ніколас злякано озирнувся. Жовто-зеленої ковбойки на мосту не було. Здається, відірвався.

Припадаючи на забиту ногу, рушив до рятівного прихистку — посольства Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

* * *

Радник з безпеки Лоуренс Пампкін, громіздкий чоловік із губатим, як у мастифа, лицем і яскраво-блакитними очима, окинув повільним поглядом пошарпаного відвідувача, поплямкав губами і байдужливо запитав:

— Що з вашим одягом, містер Фандорін, тобто, сер Ніколас? І чому у вас зелені смуги на щоках?

— Розумієте, я… спершу впав у сміттєвий бак, а потім зірвався з роликів, — відповів Ніколас і почервонів — так по-ідіотськи це прозвучало. Просто якийсь Макс Ліндер.

Але радник не висловив ані найменшого подиву. Навпаки, вийшов із-за письмового столу, міцно потис Ніколасу руку й запропонував сісти у допотопне крісло, яке, мабуть пам'ятало ще лорда Бівербрука. Сам сів напроти, запалив російську папіросу і, роздмухавши кволий вогник, звелів:

— Розповідайте.

Слухав уважно, жодного разу не перебив і навіть майже не рухався, тільки час від часу струшував попіл.

Коли Фандорін завершив свою готичну оповідь, яка тут, у пишному казенному кабінеті, мабуть, звучала цілковитою маячнею наркомана, запанувала тиша. У відчиненій кватирці, тремтячи на протязі, сумно потеленькував японський дзвіночок.

— Ви гадаєте, що я з глузду з'їхав? — не витримав тривалої паузи магістр. — Що в мене манія переслідування? Чесно кажучи, я й сам не зовсім упевнений, що мені все це…

Пампкін жестом зупинив його.

— Ні, сер Ніколас, я бачу, що ви розповідаєте правду. Принаймні те, що вам здається правдою. Більш того, я навіть готовий повірити, що ви не маєте ні найменшого уявлення про те, чому вас хочуть ліквідувати. Я багато років провів у цій країні, і я знаю: тут може статися все, що завгодно. Абсолютно все… І людське життя тут коштує не дуже дорого. Проте ваша історія, безумовно, має якесь цілком раціональне пояснення.

— Яке?! — вигукнув Ніколас. — Я перший день у Москві! Я представник тихої, мало кому цікавої професії! Який тут може бути раціональний мотив?

Радник з безпеки зітхнув, ледь хитнув головою.

— Можу припустити мінімум три. Перший: вас вважають за когось іншого. Хоча це і малоймовірно, коли врахувати, що кілер очікував вас у готельному номері. Друге: ви бачили щось зайве й самі цього не зрозуміли. Третє: той, хто приймає рішення, помиляється, вважаючи, що ви бачили дещо зайве. Та мало чого може бути… Хочете добру пораду?

Пораду від чиновника Форин Офісу? Ніколас закліпав світлими віями. Напевно, містер Пампкін і справді прожив у Росії занадто довго й через це почасти обрусів — навіть он палить папіроси «Біломорканал».

— Пораду? — недовірливо перепитав Фандорін.

— Авжеж. — Лоуренс Пампкін із деяким збентеженням пояснив: — Я ж радник.

— Так, буду вам вельми вдячний!

— Залишайтеся до завтра в посольстві. Можете переночувати на тій канапі — я сам іноді тут сплю, коли засиджуюся допізна. Нікуди не виходьте. Канцелярія вже зачинена, та вранці вам видадуть тимчасовий паспорт. Мої люди вивезуть вас у багажнику автомобіля й доправлять прямісінько до лондонського рейсу. Тікайте, сер Ніколас, поки цілі. Інакше, боюся, доведеться відправляти вас на Батьківщину у свинцевій труні.

Такої поради Фандорін аж ніяк не очікував.

— Але якщо я зараз поїду, я не дізнаюся, що все це означало, й потім каратимуся здогадками решту життя. І ще, я не можу повернутися додому без заповіту фон Дорна! Мені не простять цього нащадки.

— Так у вас є діти? — нахмурився радник, ніби цей факт іще більше ускладнював справу.

— Ні. Та колись будуть. А чому ви запитали? — насторожився Ніколас.

Пампкін відповів не відразу.

— Я не знаю, сер, хто і навіщо хоче вас убити. Але, як видно, дуже хоче. Можливо, це мафія. Або спецслужби, яких тут нині розвелася величезна кількість, і в кожної свої секрети, свої інтереси. Раніше було значно простіше: КДБ та ДРУ, і все, а тепер Росія переживає період феодальної роздробленості, у кожного князька свій штат професіоналів з проведення спецоперацій. Та деякі підрозділи ще беруться за виконання приватних замовлень. Дуже важко стало працювати, — поскаржився містер Пампкін. — Я це кажу не для того, що захистити мені вас не вдасться. В мене гарні зв'язки, багато добрих знайомств у туземних силових структурах, але у вашому випадку я просто не знаю, на кого треба виходити й до кого звертатись. А поки я буду з'ясовувати… — Він красномовно чиркнув жовтим од нікотину пальцем себе по горлянці. Ніколаса від цього жесту занудило. — Та й після повернення до Лондона на вашому місці я поводився б обережніше. Хто знає, наскільки серйозними є наміри ваших недоброзичливців. Можуть дістати вас і в Британії. Прецедентів вистачає… Може, поїдете в яку-небудь археологічну експедицію на півроку-рік? До Південної Америки чи там у Гімалаї.

Це було просто нечувано! Державний службовець, представник установи, створеної для того, аби забезпечити безпеку британських громадян, радив ні в чому не повинній людині забитися в щілину, поставити хрест на власному житті, на професійній кар'єрі.

— Я не археолог, я історик, — відрізав Фандорін. — У Гімалаях мені робити нічого. А звідси я не поїду доти, доки не поверну своєї власності!

Страху більше не було. Замість нього насунула злість: на нечесний трюк, який викинула доля; на цього непроханого порадника, якому тільки б пошвидше позбутися докучливої проблеми; на в'язку, безглузду, мерзенну країну, в