Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

Рудо Л. одного такого ранку склав речі у валізу, замкнув двері й ворота, нічого не пояснюючи, залишив ключі сусідові та й вирушив пішки у Вареш[47]. Перед церквою перехрестився і заприсягся: нікому й ніколи не скаже, що з ним тієї ночі трапилося, що надумалося чи наснилося, що примусило його піти з Каканя. Боснійці завжди дають клятви, коли їм важко. Присяги ці рідко мають раціональний сенс, часом вони смішні й безглузді, ще й добряче обтяжують людину. Буває, що й життя їй коштують. Але людина з цього краю від природи вперта, та ще й дивним чином водночас дуже побожна, тому своєї клятви ніколи не порушить. У кожному містечку Боснії пошепки розповідають легенди про жахіття, які сталися з тими, хто порушив свою присягу. Боснійцю, що присягнувся, кожне його тяжке слово проявляється на обличчі, читається в очах і просто-таки змушує інших розпитувати, катувати й виривати зізнання. Його впертість робить його диваком в очах інших.

Рудо Л. питали у Вареші, що з ним скоїлося, він мовчав, і люди зробили висновок, що сталося з ним щось жахливе. Та оскільки уява ніколи не може задовільнитися прихованою реальністю, розпитування почастішали, стали ґрунтовнішими, важчими, аж доки цим почали займатися фахівці. Поліція допитувала Рудо Л. кілька днів поспіль, але він і далі вперто мовчав. Брехати навіть не пробував, натомість жорстоко опирався теорії, буцімто в нього амнезія після пережитого злочину. Рудо Л. вже й не знав, що гірше: чи те, що його вмовляють порушити клятву, чи що намагаються виставити божевільним. У кожному разі, пошкодував, що взагалі пішов із Каканя. Але повернутися вже не міг. Те, що постраждав би, ймовірно, якби повернувся, його не особливо бентежило, мучило лиш те, що повернення у певний спосіб теж зламало би обітницю. А це, своєю чергою, призвело б до втілення в життя всіх страхіть, які того ранку, коли він пішов з Колонії, мав у голові.

Одного дня його запхали у вантажівку, повну земляків, і сказали, що їде він до Хорватії, поліцейський цинічно посміхнувся і нагадав йому, що «у них там є кращі методи» і що їм він точно муситиме зізнатися, що сталося. Більше за четницькі знущання по дорозі, зупинки вантажівки, погрози та обшуки нажахало Рудо Л., коли його після висадки з вантажівки в Чапліні[48] перехопив телерепортер, тицяв йому мікрофона під носа й світив на нього рефлектором. Поставив йому те ж запитання, яким його мучили у Вареші, але вимовив його таким упевненим голосом, що Рудо Л. подумав, ніби той вже знає правду. А хто може знати про обітницю? Той, хто її дав, пан Бог, але й диявол. Хоча якщо вже знає — хай собі. Рудо Л. вирішив, що добровільно душу йому не віддасть. Сказав репортерові, що по дорозі їх зупиняли четники, і той розчаровано відійшов. Рудо Л. побачив у цьому перст провидіння і нагороду за своє мовчання.

Назавтра він уперше в житті побачив море і вперше подорожував на кораблі. Вода була глибша за всі води, що їх Рудо Л. міг уявити, а корабель — більший і напханіший за всі кораблі, які Рудо Л. бачив по телевізору. Рудо Л. чудувався, що корабель не тоне, а легко, як горіхова шкаралупка, пливе по воді. Це був знак, живе підтвердження того, що дива існують і що Святий Франьо колись і справді ходив по воді, як і цей корабель, на якому стільки народу. І, хоча Рудо Л. був далеко від Колонії, але знову був щасливий.

У Рієці його зустріла донька. Їй, принаймні знаками та натяками, він зміг розповісти, що з ним сталося і які муки він терпів. Вона слухала з очима, повними сліз, і кивала головою. Не питала, чому він поїхав з Каканя, тож міг зізнатися їй, що дав обітницю.

Тут, поблизу Рієки — ще одне диво — Лабін, а біля нього шахти. Можливо, навіть є якась Колонія. Рудо Л. проте, цього не мусить знати. Йому дев'яносто років, що навіть для боснійця надто пізній вік, аби імітувати життя.

Деклінація

Підхоплений ритмом, хлопчик уже п'ятнадцять хвилин відмінював слово terra. Злегка похитувався посеред кімнати, задоволений, порожній та прекрасний, наче буддійський монах.

Вітчим курив цигарку за цигаркою і прокручував відеокасету з якоюсь різаниною, знятою в Центральній Боснії. Пришвидшені картинки ридань і страждань люто били по нервах, стираючи спогади та емоції. До завтра він мусив придумати текст і відправити репортаж у Штати. На мить йому здалося, що найкраще було б зняти на камеру хлопчакову деклінацію. Terra, Terrae… і кров.

— Діно, не хочеш піти до себе в кімнату вчити уроки?

— Бачиш, Зоко, я вчу латину.

— Може, підеш в кімнату повчити щось інше?

— Усе інше я вже вивчив.

— Знаєш що, малий? Ану, марш до кімнати вчитися, інакше поставлю тобі на відику промову Туджмана у Сісаку[49].

Хлопчик розгублено глянув на вітчима, обірвав на середині відмінювання і пішов до своєї кімнати. Вітчим увімкнув відео, запалив нову цигарку і задоволено видихнув дим. Насолоджувався тишею під білою стелею, намагаючись тут, у Заґребі, хоч хвилину побути тим, ким був у Зениці. Успішним чоловіком, впевненим у собі.

За десять хвилин хлопчик зайшов до вітальні. Зачинив за собою двері, не зробив жодного кроку, як людина, що прийшла в якусь особливо неприємну контору. І мовчав.

Вітчим спочатку спокійно, а потім нервово дивився йому просто в очі.

— Зоко, а в тій промові є страшні картинки?

Вітчим почухав потилицю, засміявся й підвівся.

Довго зав'язував краватку біля дзеркала.

— Зоко, в супермаркеті нічого не треба купити?

— Не знаю… Не треба… У матері спитай.

— А тобі пива не треба?

Знову довгий погляд, як у вестерні, очі в очі.

— Діно, чого ти насправді хочеш?

— Знаєш, Зоко, я вам дуже вдячний. Ви купили мені черевики, от. Тобто я знаю, яка у вас ситуація, от. Я ще малий, багато чого не розумію, от…

— Добре, Діно, і?

— Ти, Зоко, зараз кудись ідеш, так?

— І?

— Я би подивився мультики на четвертому каналі.

Вітчим вдягнув піджак, поправив намащене гелем волосся і в домашніх капцях вийшов за двері. Спершись на одвірок, взув черевики. Він гойдався, як старий пияк, пальцями впирався в стінку. Хлопчик сміявся. Вітчим змовницьки підморгнув і пішов сходами вниз.

Наступного дня хлопчик зі своїми найкращими друзями йде до