Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

церкви. Меса, зала повна чорного одягу та побожності. Діти сідають на вільну лавку і в ритмі молитви відкривають роти. Їхня робота під фонограму, звісно, аматорська й невідрепетирувана. Слова стають все складнішими й таємничішими, і хлопчики збиваються. Наприкінці до них підходить священик і відводить до своєї кімнатки. Там питає, як їх звуть. Вони скрушно вимовляють свої імена і ховають пітні руки в рукави. Ніби у чомусь винні. Священик усміхається і питає, звідки вони. Із Зениці та з Прієдора[50].

Священик дістає з шухлядки олівці, блокнотики і цукерки. Плеще їх по плечах, відчуваючи одночасно ніжність і дискомфорт.

— Знаєте що, хлопці, ви не мусите ходити до церкви на месу і все таке. Коли вам погано, сумно чи страшно, ви подумки промовляйте: Боже мій, допоможи мені, і все буде так, як треба.

Хлопчики мовчки виходять з церкви, не говорять до самого дому, прощаються кількома словами, які демонструють, що все начебто нормально.

Вдома вітчим пробує пояснити хлопчикові, що всі не мусять ходити на віронауку, бо не всі однакові. Вітчим, як і священик, звісно, католик. Хлопчик, певна річ — ні. Він каже, що дівчинка з класу, в яку він закоханий, поправляє його, коли він говорить. Вітчим розводить руками, сміється і каже, що з жінками завжди так. Хлопчик іде в свою кімнату, заявивши, що мусить вчити латину.

Замикається в кімнаті, вітчим і мати стукають у двері, він їм відповідає, що має важливі справи. Залишається в кімнаті довгі дві години. Виходить вдягнений, з хокейним шоломом на голові. Іде робити сніговика. Вітчим і мати заходять до його кімнати, пробують розгадати таємницю, зазирають під ліжко, гортають хлопцеві записники. Нічого не знаходять, розчаровано переглядаються, мати складає розкидані речі, вітчим плете щось про педагогіку.

Значно пізніше мати знайшла аркуші, вирвані із зошита. Хлопчик писав дідові у Зеницю. Якби це був чужий хлопчик чи взагалі хтось інший, його слова звучали б тупо, банально. А так — були ідеальним приводом для ридань. Мати переповідала вітчимові листи, той кивав головою і потім переказував їх своїм друзям. Перекладав хлопчакові слова для американських редакторів, а ті йому відповідали, що це так прекрасно і зворушливо. Мати повернула листи туди ж, де їх знайшла. Нічого не говорила, тільки ставилася до хлопчика трохи ніжніше.

У дворі з решток нерозталого снігу хлопчик зробив сніговика. Пальцями тонко виліпив йому обличчя президента. Носа з морквини не робив, бо це було б тупо. Ніхто не носить морквину на обличчі. А надто — президент.

Фотографія

Наша любов полягає в тому, щоб свою жінку не дати іншому.

Душко Тріфунович

Не знаю, як воно в інших, а у Європі це так: Рік страждає, бо Ірма кохає Ласла. Знає, що і його кохає, але Ласлові все-таки залишається вірною. Рік мріє, щоб Ірма була вірною йому, і йому недостатньо, що вона його просто кохає. Цю ж історію в різних варіаціях ви чули, бачили або читали тисячу разів. Ключ всякої любові — вірність. Про неї багато не міркують. Вона просто одразу мається на думці. І, якби не вірність, ймовірно, не було б нещасних любовей. Як і щасливих, зрештою.

Сенку та Машо сусіди завжди мали за приклад щасливої любові. Вона не могла народити дітей, але він їй не дорікав, як це зазвичай роблять балканські чоловіки. Сенка працювала на пошті, а Машо був водопровідником. Вона завжди говорила «мій Машо», а він — «моя Сенка». Їхня історія не була б цікавою, якби не почалась війна, як не бувають цікавими історії про довге і непохитне щастя.

З першим же снарядом, що впав на місто, Машо записався в Територіальну оборону. Сенка була не в захваті від цього, але розуміла, що немає іншого способу врятувати їхній однокімнатний Едем. Боялася й думки про від'їзд з міста, бо вважала, що нове місто створить нові обставини і нову історію, у якій можуть змінитися головні ролі.

Одного ранку прийшов незнайомий чоловік в уніформі, в забрьоханих болотом чоботях. Міцно обійняв її і сказав, що Машо загинув. На столі залишив паперовий пакет із його речами: носовичком, військовим квитком, годинником, футляром від окулярів та гаманцем. Коли минули перші дні трауру, у яких завжди більше церемонії, ніж власне туги, коли потрібно залишатися зібраним, бо пильні очі співчутливців зауважують кожну сльозину, Сенка поклала перед собою те, що повернулося додому замість Машо. Торкалась предметів, одного за одним, і насамкінець відкрила гаманець. Всередині знайшла п'ятдесят німецьких марок (заначку, яку завжди має завбачливий чоловік), купу папірців із телефонами і робочими замітками. У пластиковій кишеньці була її фотографія. Ця кишенька в гаманцях слугує переважно для того, щоб на касах в супермаркеті незнайомі люди могли на мить зазирнути у ваше інтимне життя. Однак, гаманець мав іще одну кишеньку — потаємну. Сенка зазирнула туди і знайшла фотографію незнайомої дівчини. На звороті був напис: «Завжди твоя Мірсада». Напис був прикрашений безліччю завитків.

Наступного дня Сенка розповіла всім сусідам, «як з неї познущалися ці гади з бригади». Ошаліло, потім сердито, потім плачучи, показувала інкриміноване фото, а жінки квоктали і хитали головами. Втішали її тільки до дверей, а потім починалися пересуди. Переважно всі, окрім, звісно, Сенки, були щасливі, що й Машо виявився не таким уже «святенником», а її позаочі називали бідолашною, бо ж так відкрито показала свою «ганьбу», в яку ще й сама не вірить.

Коли за п'ятнадцять днів прийшли хлопці з бригади «із продуктовим пакетом для дружини загиблого борця», Сенка відмовилася їм відчиняти. Кричала з того боку зачинених дверей, погрожувала і проклинала. Сусіди гадали, що збожеволіла, коли вже відмовляється від гуманітарної допомоги. Потягли солдатів за рукави, щоб залишили їм пакет, а вони вже передадуть Сенці, коли та заспокоїться.

Час минав, і Сенка, замість загального співчуття, викликала вже насмішки. Її історію про підкинуту фотографію, що постійно ускладнювалася, ніхто не хотів слухати. Вона все-таки старалася утвердити історію, в якій її Машо залишиться чистим. Щодня вона потребувала нових подробиць. Сьогоднішні сумніви блискавично розтоплювали вчорашні пояснення. Але історія про щасливу любов завжди перемагала. Заради неї варто було пожертвувати всім, навіть глуздом. Окрім цієї історії, в охопленому війною місті Сенка не мала нічого.

Що було далі — не знаю, бо поїхав з Сараєва, але це вже й не важливо. Підтвердилося, що вірність знову стала першопочатком любові, можливо, навіть важливішим за саму любов. Але за межі цієї історії сягає