Читати книгу - "Хімія для серця , Настя Коваленко"

Осінь принесла прохолоду, опале листя й… відчуття, що щось змінюється. Третій курс обіцяв бути складним, і Мар’яна відчула це з першого тижня. Новий графік, нові предмети — і найголовніше: її запросили на практику до справжньої міської лабораторії, де вона могла працювати з обладнанням, про яке раніше тільки читала в підручниках.

Вона погодилась без вагань. Але згодом помітила, що бачиться з Назаром дедалі рідше. Він готував дипломний проект, кодив по ночах, і навіть коли вони разом снідали, між ними мовчала втома.

І саме тоді в її життя увірвався новий “елемент” — Ярема. Новий студент з паралельної групи, старший на рік. Розумний, амбітний, із легким гумором і справжньою пристрастю до науки. Йому одразу сподобалась Мар’яна — і він цього не приховував.

А вона... вона була в розгубленості. Її серце було з Назаром, але поруч з Яремою вона раптом почувалася впевненою, немов могла вільно дихати.

У лабораторії ж — інший тиск: науковий керівник з вимогливим характером, графіки, звіти, робота з реактивами, які могли вибухнути від неправильного кроку. Іноді вона приходила додому без сил. А Назар… все рідше писав.

Назар відповідав коротко.

“Багато роботи. Вибач.”

“Поговоримо пізніше.”

“Сплю прямо за ноутом.”

А пізніше не настає ніколи.

Мар’яна не звинувачувала його — вона теж ледве витягувала себе з ранку на заняття. Але щось всередині стискалося. Вона ж мріяла, що третій курс буде іншим. Мріяла, що коли все налагодиться — вони зможуть бути ближчими. А стало ще складніше.

На практиці Ярема почав усе частіше допомагати: то принесе каву, коли вона забуде про обід, то підкаже з розрахунками. Він був уважним, але не нав'язливим. І найстрашніше — з ним було легко. Він помічав, коли їй було погано, і вмів розсмішити, коли світ тиснув.

— Тобі точно не варто тримати все в собі, — якось сказав він, коли вона роздратовано зіпсувала дослід і вилила кислоту не в ту колбу.

— Я все тримаю на місці, — криво усміхнулась вона.

— Можна бути сильною, і при цьому — не самій, — тихо додав він.

Вона нічого не відповіла. Просто подивилась у його очі й відчула, як змішується страх, провина і дивне тепло, що підбиралось до грудей.

Увечері, вже в гуртожитку, вона нарешті зібралася написати Назару довге повідомлення. Пояснити все. Але в ту ж мить прийшло повідомлення від нього:

“Мар’яно, вибач, я не витримую. Ти далека. Ти не моя вже, здається. Скажи мені чесно — між тобою і кимось іншим щось є?”

Її пальці зависли над клавіатурою. Як відповісти, якщо вона й сама ще не знала?

Мар’яна сиділа в темряві гуртожитської кімнати, світло від екрана телефона світили їй в очі, ніби випитували правду. Повідомлення Назара стискало груди. Їй здавалося, ніби кожне слово — це крок назад у стосунках, які вони так і не встигли побудувати.

Вона набрала текст:

“Назаре, між мною і Яремою нічого немає. Але між нами з тобою щось віддалилось. І я не знаю, як це повернути. Ти мовчиш. Я працюю день і ніч. Ми обоє втомлені. Я не хочу брехати — я розгублена.”

Потім видалила все. І почала спочатку.

“Ти маєш право на правду. Я нічого не починала з Яремою. Але ти правий — ми стали далекими. Я скучаю. Але я не знаю, як це полагодити. Мені теж болить.”

Відправила.

Сиділа кілька хвилин у тиші. Потім екран спалахнув:

“Я тебе люблю, дурна. Тому й болить. Я приїду в коледж через тиждень. Хочу все сказати в очі.”

Вона не знала, чи посміхатися, чи плакати. І просто лягла на ліжко, дивлячись у стелю. Серце билося нерівно — як у лабораторії, коли речовини вступають у реакцію, не знаючи, чим усе закінчиться.

Наступного ранку все було, як завжди: пара, конспекти, кружка холодної кави, біганина між корпусами. Але щось змінилося. Кожне слово в голові Мар’яни звучало глухо, як відлуння, що затрималося після нічної бурі.

Вона намагалася працювати ще більше, ще глибше зануритися в формули, розклади, лабораторні протоколи. Але думки зрадницьки повертались до повідомлення. “Я тебе люблю, дурна.”

Що вона повинна відчути? Радість? Вину? Полегшення?

Ярема все ще був поруч. Підказував, допомагав, жартував. І кожного разу, коли він дивився на неї трохи довше, ніж потрібно, вона ловила себе на думці: “Не зараз. Не треба. Будь просто другом.”

Одного вечора вона поверталась з факультету, тримаючи в руках теку з заліковими відомостями, і зустріла Ярему біля входу до гуртожитку.

— Ти виглядаєш так, ніби перемогла сесію і життя, — посміхнувся він.

— А ти — ніби спав хоча б шість годин, — відповіла вона.

— Є привід посміхнутись? — запитав він серйозно.

— Є. Назар їде в коледж. Через кілька днів.

— Зрозуміло, — тільки й сказав Ярема. Його усмішка трохи потьмяніла.

Він нічого не додав. Просто кивнув і пішов. А вона стояла ще хвилину, тримаючи теку, як щит, що не ря

тує від емоцій.

Вечір затягнувся. Мар’яна сиділа біля вікна в гуртожитку, загорнувшись у плед, з чашкою липового чаю, що давно вже вистиг.

На підвіконні лежав блокнот із нотатками для гуртка, але вона навіть не глянула в його бік. Її думки були зовсім не про хімію.

“Він приїде. Завтра.”

Ці слова обертались у голові, мов електрони навколо ядра — невловимі, але постійні. Вона згадувала все: їхні погляди на парах, короткі розмови у коридорі, його наполегливість, його мовчання, його ніжні повідомлення серед ночі, коли їй здавалося, що світ розсипається.

Частина її хотіла побігти йому назустріч. Інша — втекти, заховатися в кабінет хімії чи під вал лабораторних журналів.

“А якщо ми не зможемо повернути те, що було? А якщо я стала йому чужою?” — думала вона, гойдуючи ногою в повітрі.

Раптом зазвучала музика з навушників Ліни — її сусідки, яка повернулася після навчального кіносеансу.

— Хвилюєшся? — спитала вона, кинувши погляд на Мар’яну.

— Трохи.