Читати книгу - "По ту сторону серця, Марі Луна"

Моє життя котилося своїм шляхом: діти, дім, робота, клопоти, намагання не втрачати себе в потоці щоденності. Але я не здавалася. В середині — ні, ще глибше — десь у самій суті моєї жінки-життєлюбки палало бажання рости. Я вчилася знову, цього разу — на дошкільну освіту і логопедію. Хотіла бути кращою версією себе. І, хай як це боляче визнавати, десь у тих мріях про розвиток, про силу, про самореалізацію — була ще одна тиха, як подих, надія: щоб Олег дізнався. Щоб він побачив, ким я стала. Щоб пожалкував.

І я росла. Не для нього. Для себе — але й трохи для нього теж. Я влаштувалася працювати логопедом у інклюзивно-ресурсний центр. Робота була важка, але наповнена сенсом. Я допомагала дітям говорити, а сама навчалася говорити правду собі.

З Віктором ми жили, як і більшість подружніх пар. Час і будні стирали яскравість емоцій. Залишилась стабільність, звичка, турбота — але романтики, отієї, що тримає серце в напрузі — вже не було. Інколи я дивилася на нього й ловила себе на думці, що люблю — але спокійно, рівно. Іноді боляче визнавати, що не тремтячим серцем, не палаючими очима — а вдячністю і повагою.

І отого дня, коли я вела сина в дитячий садок і побачила Олега востаннє… Його усмішка, той вогник в очах, що ніби сказав більше, ніж могли слова — залишив у мені довгий відголосок. Але то було востаннє. Потім — тільки робота і дім. Мій маршрут життя скоротився до щоденної круговерті.

А потім настав 2022 рік. І з ним — війна.

Олег пішов добровольцем у перші дні. Його ім’я знову з’явилося в стрічці новин, у дописах друзів. У моїй голові. Я сиділа ввечері й не знала, що більше стискає горло — страх чи любов, що так і не зникла. Він пішов на війну… А я залишилася тут — в тилу, з дітьми, з чоловіком, із незакритими ранами на серці.