Читати книгу - "По ту сторону серця, Марі Луна"

Коли я дізналася, що Олег пішов добровольцем у перші дні війни, в мені щось перевернулося. Це був не просто шок — це була тривога, як глуха луна, яка не дає спокою. Я не могла сказати про це нікому, навіть Віктору. Просто прокидалася серед ночі, заходила на сторінку його родичів в соцмережах, шукала будь-які сліди — фотографії, дописи, коментарі. Я мовчки стежила. Мовчки хвилювалася. І щоночі уявляла, як він десь там — в окопі, на вітрі, серед сирого багна, зі зброєю в руках. І як при цьому усміхається — тією своєю лагідною, теплою, злегка сором’язливою усмішкою.

Я прокидалася, готувала дітям сніданок, йшла на роботу — і носила в серці страх. За Олега. І провину. Що я з іншим. Що живу. Що смію сміятися, коли він, можливо, чує вибухи.

Здавалося, моє серце розділилося на кілька частин. Одна частина — мама: я тримала дітей, намагаючись не показати, що в мені шторм. Інша — дружина: поряд з Віктором, стабільність, побут, звичка. І ще одна — та, яка досі любить. Досі чекає. Хоч і знає, що вже ніколи.

Під час війни я знову переглянула своє життя. Я зрозуміла, наскільки ми всі крихкі. Що ми боїмося жити по-справжньому, поки не зрозуміємо, як швидко все може закінчитися. І в той час я почала писати знову. Писати, щоб дихати. Писати, щоб жити.

Бо як би далеко не завело мене життя — десь там, за кордонами реальності й обов’язків, залишалася я справжня. Та, що писала вірші ще з другого класу. Та, що мріяла бути журналісткою. Та, що любила. Глибоко. І назавжди.

Час від часу я цікавилася, як там Олег. Обережно, не прямо — запитувала в його двоюрідної сестри, ніби мимохідь. Мені важливо було знати, що він живий. Що в нього все добре. І все ж тривога не зникала.

У ніч з 6 на 7 січня 2023 року мені наснився сон. Такий ясний, виразний, що й досі не можу його забути. Я побачила Олега — пораненого. Його тіло було закривавлене, а очі — повні болю. Я кричала в тому сні, благала Бога врятувати його. «Боже, порятуй!» — ці слова виривалися з глибини душі, як молитва і крик водночас. Потім був яскравий спалах світла — і я прокинулася. Серце калатало, подих збився. Я довго лежала нерухомо, прислухаючись до тиші навколо. Чи я кричала вголос? Здавалося, так. Але Віктор нічого не сказав, не запитав, і я вирішила — мабуть, усе відбувалося тільки в мені.

Але тривога не відступала. Цей сон залишив по собі слід, наче знак. Попередження. І я не могла просто залишити його без відповіді. Я шукала спосіб якось передати Олегу, щоб він був обережний. Я не мала його номера, його сторінка в соцмережах зникла. Єдине, що могла зробити — написати повідомлення його братові.

Я написала кілька речень. Нічого особистого, лише прохання передати Олегу, щоб беріг себе. І згадку про дивний сон. Я довго вагалася, дивилася на екран. Як пояснити, чому заміжній жінці сниться інший чоловік? Як пояснити, що за цим стоїть — не зрада, а біль, який не втих?

Поки він не прочитав повідомлення — я його видалила. Злякалася. Можливо, вчинила правильно. А, може, саме ця дія стала мовчазним свідченням того, як багато я не встигла сказати.