Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Це було… — почав Далінар.

— Тс-с, — урвала його та, дописуючи. — Остання частина того, що я чула, видається важливою. — Вона ще якусь мить шкряботіла по паперу, але зрештою відняла перо від блокнота, який тримала забраною під рукав долонею. — На цьому, здається, все. Водночас стенографувати різні мови досить важко.

— Різні мови? — перепитав князь.

— Наприкінці ти перескакував з одної на іншу. А доти розмовляв давньоселайською, яку відомо з пам’яток. Сама я її підзабула, але мої перекладачі, сподіваюся, дадуть цим нотаткам раду. З огляду на всі обставини, любий, тобі варто говорити повільніше.

— В тім-то й річ, що за тамтешніх обставин це буває непросто, — відказав Далінар, підводячись.

Як порівняти з видінням, у повітрі відчувалася прохолода. В зачинені віконниці періщив дощ, але князь із досвіду знав: якщо візія добігла кінця — значить, буря, вважай, відгриміла.

Почуваючись виснаженим, Холін підійшов до кушетки під стіною й присів. У кімнатці перебували тільки він та Навані: адже так усе це давалося йому легше. Адолін із Ренаріном перечікували великобурю неподалік — в іншому приміщенні батькової резиденції, під пильним наглядом капітана Каладіна і його колись мостонавідної, а нині охоронної команди.

Може, варто залучати більше вчених секретарок, щоб ті стенографували його візії паралельно й за результатами взаємних консультацій надавали якнайточніший розшифрований протокол? Хоча яке вже там у бурі «більше» — він соромився доволі й через те, що за маренням і качанням по підлозі його бачила бодай одна людина. Князь вірив у свої видіння — ба залежав від них — але збентеження це аж ніяк не скасовувало.

Навані сіла поруч і взяла його в обійми.

— Тобі приверзлося щось лихе?

— Цього разу? Ні, не надто. Спершу біг, потому битва — але я не брав у ній участі. Доки знадобилася моя допомога, видіння добігло кінця.

— То звідки ж цей вираз на твоєму обличчі?

— Я маю перезаснувати Променистих лицарів.

— Перезаснувати… кого? Але як? І що це взагалі означає?

— Не знаю. Нічого не знаю. Самі натяки й примарні загрози. Ясно одне: насувається щось небезпечне. І я маю цьому запобігти.

Жінка поклала голову йому на плече. Далінар дивився в камін, який тихо потріскував, сповнюючи кімнатку теплим світінням. То був один із небагатьох коминків, які не переобладнали під новомодні обігрівачі-фабріали.

Справжній вогонь подобався йому більше, проте Навані він цього не сказав би. Адже вона так старалася, впроваджуючи в життя останні здобутки фабріалогії.

— Але чому ти? — спитала жінка. — Чому зробити це випало саме тобі?

— А чому один народжується королем, а інший — жебраком? — відповів той запитанням на запитання. — Так улаштовано світ.

— Тобі так легко це прийняти?

— Ні, не легко, — відказав Далінар, — але вимагати відповідей — марна справа.

— А надто якщо Всемогутній загинув…

Мабуть, не треба було ділитися з нею цими відомостями. Висловивши вголос бодай цю одну-єдину тезу, він зажив би слави єретика, налаштував проти себе власних подвижників і дав Садеасові зброю в його боротьбі проти трону.

Коли Всемогутній — мертвий, то кому ж Далінар поклонявся й у що тоді вірив?

— Треба занотувати твої спогади про побачене у видінні, — сказала Навані, зітхнувши й відсторонившись від нього. — Доки вони ще свіжі в пам’яті.

Князь кивнув — бо мати супровідний опис на додачу до протоколу було справді важливо — й заходився переказувати побачене. Далінар говорив повільно, щоб Навані встигала й нічого не пропустила: описував озеро, однострої солдатів і ту дивну фортецю вдалині. Жінка зауважила на це, що в оповідях декого з тамтешніх мешканців ідеться про великі чистозерські споруди, проте наука вважала їх за міфічні.

Дійшовши до опису жахливої тварюки, що постала з озера, Далінар підвівся й закрокував кімнатчиною.

— В озерному ложі зосталася дірка, — пояснював він. — Уяви, неначе ти намалювала на підлозі контур тіла і бачиш, як воно виламується з долівки.

Подумати лишень, яку тактичну перевагу має те страховисько. Спрени рухаються прудко та спритно. Прошмигне один такий за бойові лави, а там зіпнеться на ноги — й гайда атакувати обозників. Його кам’яне тіло, певне, важко розтрощити. Буря забирай! Сколкозбройці… Цікаво, чи не від таких почвар їх насправді і винайшли — щоб боронитися?

Не припиняючи писати, Навані всміхнулася.

— Що таке? — спитав Далінар, застигши на місці.

— Ти воїн до мозку кісток.

— Так. І що?

— І це дуже мило, — відказала жінка, дописуючи. — А що було далі?

— А далі Всемогутній промовляв до мене.

І він, повільно походжаючи прогулянковим кроком, якнайточніше переказав їй по пам’яті той монолог. «Мені треба більше спати», — майнула гадка. Адже він був уже не той молодик двадцятилітньої давнини, який міг за цілу ніч не склепити очей, кружаючи вино й вислуховуючи братові плани, а на ранок ринути в бій повним сил і спраглим герцю.

Щойно Далінар закінчив розповідати, Навані підвелася й прибрала письмове приладдя. Вона, мовляв, піде й велить своїм ученим — точніше, князівським ученим, котрих собі привласнила — співвіднести його слова алетійською із розшифровкою її стенограми. Хоча спершу, звісно, видалить згадки про дражливі питання, як-от смерть Усемогутнього.

А ще пошукає в історичних джерелах паралелі до Далінарових описів. Навані полюбляла методичність і математичний підхід: вона розробила хронологічну шкалу, намагаючись звести його видіння в цілісний наратив.

— Ти й досі плануєш оприлюднити цього тижня свою прокламацію?

Далінар кивнув. Минулого тижня він попередньо ознайомив із нею великих князів і збирався довести до всезагального відома того ж таки дня, але Навані переконала його вчинити мудріше. Шила в мішку не сховаєш, і чутки, просочуючись, ширилися військовими таборами, зате їхні командувачі мали час на підготовку.

— Прокламацію оприлюднять найближчими днями — доки великі князі не встигли дотиснути Елгокара, щоб той її скасував, — пояснив Далінар.

Навані підібгала вуста.

— Інакше не можна, — запевнив Холін.

— Ти маєш їх об’єднати.

— Великі князі — зіпсуті діти, — парирував її співрозмовник. — Їхнє перевиховання вимагає надзвичайних заходів.

— Якщо цей крок розвалить королівство, ми довіку не зберемо його докупи.

— Значить, подбаємо, щоб Алеткар не розвалився.

Обвівши Далінара поглядом із голови до ніг, жінка всміхнулася.

— Маю визнати, що ця твоя впевненість мені до вподоби. Та от якби ж бодай якусь її дещицю спрямувати на нас…

— Я цілком упевнений щодо нас, — відказав той, пригортаючи її до себе.

— Он як? А то ці щоденні переїзди між королівським палацом і твоєю резиденцією забирають у мене багато часу. А от якби я перебралася сюди — скажімо, до твоїх покоїв… подумати лишень, наскільки зручніше стало б усім.

— Моя відповідь «ні».

— Далінаре, ти твердо переконаний, що шлюбу між нами ніхто не дозволить. То що ж нам робити? Чи вся річ у моралі? Але ж ти сам сказав, що Всемогутній