Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Є те, що правильно, і те, що неправильно, — вперто гнув своє той. — І Всемогутній тут ні до чого.

— Бог ні до чого, коли йдеться про те, правильні чи неправильні його заповіді? — недвозначно сформулювала проблему Навані.

— Е-е… Так.

— Обережніше, — пустила шпильку жінка. — А то звучить, наче це Яснині слова. Так чи інак, а коли Бога більше немає…

— Бог є. А якщо Всемогутній загинув, значить Богом він ніколи не був — от і все.

Навані зітхнула, однак не відсторонилася від нього, а звелася навшпиньки й поцілувала — та ще й далеко не соромливо. Вона вважала, що соромливість — для манірниць і вітрогонок. Тож поцілунок вийшов палкий: жінка вп’ялася в Далінарові вуста, ну а коли той спробував звільнитися, притислася ближче, зажадавши добавки. Зрештою закохана вдовольнилася, й чоловік відчув, що йому аж забило дух.

Всміхнувшись Далінарові, Навані відвернулася, підібрала з підлоги речі — той і не помітив, як вона зронила їх під час поцілунку — і рушила до дверей.

— Ти ж розумієш, що я — не з терплячих жінок. І не менш зіпсута, ніж великі князі: бо звикла отримувати те, чого забажаю.

Далінар хмикнув: неправдою було як одне, так і друге. Коли її це влаштовувало, вона вміла виявляти терплячість, тож зі сказаного випливало тільки те, що наразі ситуація була інша.

Навані відчинила двері, і до кімнатки, перевіряючи обстановку, зазирнув капітан Каладін. Цей мостонавідник не на жарт узявся до виконання обов’язків охоронця.

— Подбай, щоб її повернення додому пройшло без пригод, — звелів йому князь.

Каладін козирнув, а Навані протиснулася повз нього й, не прощаючись, зачинила двері, залишивши Далінара на самоті.

Той, глибоко зітхнувши, підійшов до крісла й умостився коло каміна подумати.

А коли за деякий час, здригнувшись, прокинувся, коминок уже й догорів. «От буря забирай! Я що тепер, кунятиму посеред дня?» Ох, якби ж він щоночі не крутився без сну, забиваючи голову не своїми тривогами й клопотами! І куди поділися безтурботні часи, коли він спокійно брався за меч, знаючи, що про всілякі складнощі подбає Ґавілар?

Далінар потягнувся й підвівся. Треба було простежити за приготуваннями до оприлюднення королівської прокламації, а відтак перевірити, як справи в нової гвардії…

Аж раптом застиг на місці. На стіні кімнатчини пишалася низка глибоких білих подряпин, що складалися в ґліфи. Раніше їх там не було.

«Шістдесят два дні, — говорив напис. — Настає смерть».

***

Невдовзі по тому Далінар — тримаючись прямо, наче аршин проковтнув, і заклавши руки за спину — стояв і слухав розмову Навані з Рушу, одною з учених Дому Холін. Присутній був і Адолін, що саме оглядав неподалік знайдений на підлозі уламок білого каменю — його, вочевидь, виламали з орнаменту, що облямовував вікно кімнатчини, а відтак написали ним ґліфи.

«Тримай спину прямо, а голову високо, — наказав собі подумки великий князь, — навіть якщо тільки й хочеться, що осісти, зсутулившись, он у те крісло». Лідери не втягують голову в плечі, а контролюють ситуацію, ведучи за собою. Навіть коли в тебе таке відчуття, наче ти вже не контролюєш анічогісінько.

А надто за обставин, які склалися.

— Ой, — сказала Рушу (молода подвижниця з довгими віями й вустами бантиком), — ви тільки погляньте на ці неохайні лінії! Та ще й симетрія накульгує. Хай хто їх малював, а він не має навиків у зображенні ґліфів. «Смерть» написано так недолуго, що більше схоже на «зламаний». І зміст туманний: «за шістдесят два дні настане смерть»? Чи це треба читати: «шістдесятидводенне настання смерті»? А може, «шістдесят два дні смерті й настання» — але чого?

— Просто скопіюй цей напис, Рушу, — звеліла Навані. — Й не згадуй про нього в розмовах.

— Навіть із вами? — неуважливо уточнила подвижниця, перемальовуючи зображення.

Навані зітхнула й підійшла до Далінара з Адоліном.

— У своїй галузі Рушу найкраща, — шепнула вона, — хоча інколи трішки розсіяна. Так чи інак, а в каліграфії вона не має собі рівних. Це один із її численних наукових інтересів.

Опанувавши свої побоювання, Далінар кивнув.

— Навіщо комусь так чинити? — спитав Адолін, відкидаючи каменя. — Це що, якась прихована погроза?

— Ні, — відповів його батько.

Навані глянула йому в очі.

— Рушу, — попросила вона, — залиш нас на хвильку.

Та спершу не відреагувала на сказане, але після повторного прохання прожогом вискочила з кімнати. За дверима, що їх відчинила подвижниця, завиднілися члени Четвертого мосту на чолі з капітаном Каладіном. Вираз його обличчя був похмурий. Він супроводив був Навані додому, а відтак, повернувшись, виявив це… і негайно вислав людей перевірити, як вона, й доправити жінку назад.

Начальник охорони вочевидь уважав, що це його недогляд уможливив такий інцидент: хтось, мовляв, прокрався до кімнати, доки Далінар задрімав. Великий князь махнув капітанові зайти досередини, і Каладін квапливо виконав наказ.

Залишалося сподіватися, що він не помітив, як випнулися жовна на стиснутих щелепах Адоліна. Коли на полі бою Каладін зчепився з тим у суперечці, князь саме бився з паршендійським Сколкозбройним, але пізніше чув про те, що сталося між ними. Адолін точно не зрадів новині, що цього темноокого мостонавідника призначено командиром Кобальтової гвардії.

— Сер, — озвався капітан Каладін, підійшовши, — мені дуже ніяково. Я всього тиждень на службі, а вже встиг вас підвести.

— Ти виконував наказ, капітане, — заспокоїв його Далінар.

— Мені наказували гарантувати вашу безпеку, — відповів на це Каладін, і в його голосі бриніла злість. — Я мав виставити охоронців іще й біля дверей усередині, а не тільки на вході до ваших покоїв.

— Це зробить нас обачнішими в майбутньому, капітане, — сказав Холін. — Твій попередник завжди виставляв такий самий пост, як і ти, й цього вистачало.

— Часи змінилися, сер, — промовив Каладін, примруживши очі та обводячи кімнату пильним поглядом. Його увагу привернуло вікно — замале для того, щоб пролізла людина. — І як же сюди пробралися, хотів би я знати. Охоронці нічого не чули.

Далінар удивлявся в похмуре, пошрамоване обличчя молодого солдата. «І чому я аж так довіряю цій людині?» — майнуло в свідомості. Князь не міг уловити відповіді, але прожиті роки навчили його покладатися на свій солдатський інстинкт. Довіряти Каладінові його спонукало щось нутряне, і він не відкидав цього інтуїтивного чуття.

— Пусте, — відказав Далінар.

Начальник охорони проникливо глянув на нього.

— Не переймайся так і не суши собі мізків над тим, як саме хтось сюди прослизнув, щоб подряпати стіну. Просто надалі будь уважніший та й годі. Можеш іти.

Великий князь кивнув Каладінові, і той неохоче зник за дверима, зачинивши їх за собою.

До батька підступив Адолін — кучматий молодик одного з ним зросту. Далінар інколи про це забував: адже той, здавалося б, не так давно був малолітнім шибеником із дерев’яним мечем у руках.

— То, кажеш, ти прокинувся й застав цей напис на стіні, — промовила Навані. — Нікого не бачив і нічого не чув.

Далінар кивнув.

— Тоді чому ж у мене раптом таке враження, наче ти добре знаєш, звідки він тут?

— Хто саме його залишив, я напевне сказати не можу, але знаю, що той означає.

— І що ж? — запитала Навані.

—