Читати книгу - "Епік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але сонячна панель — що ти накоїла?
— Ненавиджу її. Я не змогла б жити з нею. Подумай лишень: якби ми не захотіли її, то й досі були б щасливі. Твій батько був би з нами.
Якийсь час вони сиділи в темній кімнаті. Думки вихором крутились в Еріковій голові. Заговорив він лише тоді, як Фрея запалила ліхтар:
— Тож, по-твоєму, тато слушно вдався до насильства? — Ерік справді розгубився. Протягом навчання в школі і в кожній сфері життя завжди наголошували як аксіому, що ніколи не слід удаватися до насильства, бо для розв’язку конфліктів існує «Епік». Побутувала думка, що тільки-но суспільство дозволить насильницькі дії, воно докотиться до того самого катастрофічного стану, який кілька тисячоліть тому начебто вигнав їхніх предків-пацифістів у космос.
— Ні, насильство ніколи не має слушності. Але я зрозуміла батька і простила його. На жаль, наші закони не дозволяють винятків.
— Отже… тата заслали?
— Так. Але він утік і знайшов мене, і я погодилася вийти за нього заміж і почати нове життя далеко від Майклгарда, де нас ніхто не знатиме.
Тепер уже настала черга Еріка випити води, поки він збирався з думками.
— Чому ви не розповіли мені? Я вже досить дорослий.
— Атож. Батько казав, що слід розповісти. Не казали, щоб захистити тебе. Кожен, хто свідомо переховує вигнанця, теж підлягає вигнанню — залежно від постанови судді. Принаймні ти маєш вибір. Якщо хочеш, можеш лишитися тут із друзями — або піти в університет.
— Лишитися? Без тебе й тата? Ні. Я піду з вами.
— Я ще й сама не знаю, що робитиму. Це сталося так несподівано. Суддя вже приходила сьогодні. Я сказала їй, що ти нічого не знав, але вона, напевне, й сама тебе запитає.
Вони сиділи, заціпенівши, не дивлячись одне на одного, мовчазні й самотні зі своїми думками.
— Мамо, я втомився. Мені треба полежати й подумати про це все. — Голод уже й не нагадував про себе, Ерік лише хотів залишитись сам у пітьмі і спробувати зрозуміти все.
— Знаю, Еріку. Я теж дуже втомлена.
Глянувши на спокійну постать матері, навряд чи можна було б здогадатися, що в родині негаразд, якби не сльози, які нечутно збігали по щоках й падали на стіл.
Ерік утомився, але спати не міг. Здавалося, ніби його розум мимоволі розірвано навпіл, а думки наче кривавились: по-перше, він більше ніколи не побачить батька, а по-друге, треба гарувати на фермі: адже Гаральд жив нещасливим і самотнім життям. Цю прикру думку годі було притлумити, вона піднімалася з глибин, а за нею одразу і сльози, що гарячими, солоними струмочками збігали до кутиків рота. І все-таки повинен бути якийсь спосіб пережити це лихо. За мить він опанує свій розпач, спрямує потік розумової енергії на думки про заходи, яких можна вжити, щоб повернути батька. Але, непроханий, у ці намагання вибудувати плани втручався майже моторошний образ матері на покрівлі. Вона розрубала кабелі сонячної панелі. Цей спалах начебто безумства був зрозумілий, бо панель тільки нагадуватиме про нещастя щоразу, коли користуватимуться нею. Його батько вчинив насильство. Це найтяжчий злочин, у якому можна звинуватити людину, страхітливий, несвітський і непристойний. Суспільство згодне з цією думкою, згоден і Ерік. Тих, хто вдався до насильства, треба цуратися. Посилати у вигнання. Така думка не видавалась нерозумною. А у вигнанні вони можуть бути такими зіпсутими, як їм заманеться, не заподіявши шкоди жодній законослухняній людині. І ось тепер його батька везуть на острів Рофтинг. Який він? Чи там живуть у страху, що на них хтось нападе? Не у грі, а насправді. Зі справжніми ранами. Зі справжніми лезами, що протинають шкіру і ллється кров. Цікаво, яке тоді відчуття? Як опік? Чи як крижаний холод? Як це воно — мати ніж між ребрами? Як тяжко лежати в пітьмі й намагатися не думати про майбутнє без батька, пробувати дати лад думкам.
Коли зійшов місяць, вкривши оливкові дерева білястим сріблом, мати важко піднялася сходами і так повільно ступала, що ставало моторошно. Ерік не погукав її, мати теж не зайшла до нього. Кожен мав задосить своїх переживань, щоб іще намагатися вгамувати страждання іншої душі.
* * *
Наступного ранку Ерік почувався значно впевненіше. Попри лихо, що навалилося на них, хлопця покріплювала думка: якщо батько й приховував таємницю, це аж ніяк не свідчило про брак довіри до нього. Гаральд не висловлювався ухильно, коли казав, що є речі, гірші за переселення: адже ті слова були правдою. Вигнання набагато гірше за переселення. Принаймні тепер усе ясно: нічого не кажучи Ерікові, батько-мати сподівалися захистити його від кари вигнанням. Ерік за одну ніч став сильнішим і знав чому. Тяжкі сумніви, чи гідний він довіри, чи відданий родині, розвіялися. Цей день був початком канікул у сільськогосподарській школі, і саме сьогодні оливкарі традиційно починали обрізування саду. То була тяжка й вимоглива праця, але Ерік заздрив тим, хто вставав удосвіта і брався до неї. Цього ранку в усіх селянських хатах навколо Остерфіорда селяни виконуватимуть повсякденну роботу, буденність якої усе-таки мала життєствердний характер. Оливкарі дістануть і нагострять ножиці й, можливо, з обідом у торбі підуть у сади.
Кухня внизу була охайно прибрана, мати, хоч і стояла з червоними очима, вже заспокоїлася.
— Мамо, я хочу щось запитати.
— Запитуй, — усміхнулася вона. — Тепер уже немає жодної причини, чому ти не повинен знати все.
— Тато розповідав коли-небудь, як він утік з Рофтига?
— Думаю, дав хабара капітанові корабля. До того, як його вигнали, твій батько був одним з найуспішніших персонажів в «Епіку». Та коли повернувся, не мав жодного золотого візантина.
— Дивно. Може, ми спробуємо зробити це знову?
— Може. Але де ми дістанемо тисячі візантинів? Серед наших друзів багатіїв немає.
Стримавши відповідь, яка рвалася з вуст, Ерік і далі ставив запитання, що не давали йому спати цієї ночі.
— А у вигнанні погано? Що тато розповідав про нього?
— Так, погано. Там немає «Епіку», немає законів. Там варварство. Люди воюють і голодують, бо їхні харчі крадуть. Вони, власне, не мають і хат, кожен живе в тому, що спорудив собі сам. Там ніхто не доживає до старості.
— Треба повернути його.
Фрея знов усміхнулася. Як добре бачити її усмішку, дарма що та усмішка безнадійна.
— Що сталося з Рагноком?
— Ти бачив його, — аж здригнулася мати. — Це гравець Рагнок Дужий, він став членом Центрального Комітету.
Хвиля гніву миттю сколихнула
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Епік», після закриття браузера.