Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

— Не такі вони, як треба, — проказала дівчинка. — У панни Сьюзен та пані Еліот вікна завжди блищать і сяють.

— Е, не зважай, — безтурботно мовила Фейт. — Сонце крізь них видно, то й добре. Я стільки мила й води на них витратила, що вони мусять бути чисті, а це головне. Гляди-но, уже по одинадцятій. Зараз я витру цю калюжу на підлозі й підемо надвір. Ти протиратимеш меблі, а я витрушу килимки. Зроблю це на цвинтарі — не хочу, щоб на подвір’ї пил клубочився.

Фейт працювала натхненно. Їй дуже подобалося ляскати килимками в повітрі, стоячи на могильній плиті Єзекії Поллока. Щоправда, церковний староста Авраам Клоу із дружиною, що проїздили повз них у величенькій двомісній бричці, глянули на неї мовби з гидливим осудом.

— Жахливе видовище, — похмуро буркнув староста Клоу.

— Ніколи не повірила б, якби не вздріла на власні очі, — відгукнулася його дружина.

Фейт весело помахала їм килимком. Її не надто стривожило, що пан та пані Клоу не відповіли на вітання. Усі знали, що, відколи чотирнадцять років тому пан Клоу обійняв посаду директора недільної школи, він ані разу не всміхнувся. Утім, Фейт неприємно вжалило, що Мінні й Аделла Клоу теж не помахали їй у відповідь. Фейт любила Мінні й Аделлу — вони були її найкращими подругами після Нен і Ді Блайт, і вона завжди допомагала Аделлі розв’язувати шкільні задачі. І це їхня вдячність! Приятельки відвертаються від неї, бо вона витрушує килимки на старім цвинтарі, де, за словами Мері Ванс, «уже багато років жодної живої душі не ховали»! Фейт обійшла будинок і кинулася на терасу, де згорьована Уна розповіла, що Мінні й Аделла так само не привіталися з нею.

— Мабуть, вони за щось розсердилися, — припустила Фейт. — Певно, за те, що ми весь час проводимо в Долині Райдуг із Блайтами. Та нехай — минуть канікули й Аделла знову проситиме пояснити, як розв’язати задачу. Тоді ми поквитаємося з ними. А тепер занесімо всі меблі назад. Як я втомилася! — а кімнати не стали охайніші, ніж до прибирання, хоча весь пил я витрусила на цвинтарі. Ненавиджу поратися в домі!

О другій виснажені дівчата затягли все назад до їдальні й вітальні. Мляво поївши на кухні, вони намірилися одразу вимити посуд, але Фейт, випадково вхопивши до рук нову книжку, що дала їй Діана Блайт, забула про все аж до вечора. Уна понесла Карлові чашку перестояного чаю, та побачивши, що брат заснув, згорнулася й собі калачиком на ліжку Джеррі. Тим часом неймовірна історія облетіла ввесь Глен Святої Марії — односельці серйозно радилися, що ж їм робити із цими зіпсованими дітьми.

— Це вже не смішки, повір мені, — тяжко зітхнула панна Корнелія, звертаючись до пана Еліота. — Сама я спершу не повірила. Мені розповіла Міранда Дрю: вона принесла цю чутку з недільної школи від методистів, тож я просто взяла її на глум. Та пані Клоу запевняє, що й вони із чоловіком бачили це на власні очі.

— Що бачили? — запитав Маршал.

— Що Фейт і Уна Мередіт не пішли до недільної школи, а прибирали в домі, — розпачливо простогнала панна Корнелія. — Староста Клоу бачив їх дорогою із церкви — він затримався, щоби розставити книжки в бібліотеці, — і каже, що Фейт витрушувала килимки на методистськім цвинтарі. Як мені тепер дивитися у вічі методистам? Уяви, яка то буде сенсація!

То справді була чимала сенсація, яка, до всього, невпинно приростала новими й новими вигаданими деталями, тож по інший бік затоки подейкували, що пасторські діти не лише прибирали в домі й прали білизну в неділю, а ще й влаштували пікнік на цвинтарі саме тоді, як у методистській недільній школі тривав урок. Єдині, хто перебував у блаженнім невіданні цих страхітливих пліток, виявилися самі пасторські діти. Наступного дня — Фейт і Уна були щиро певні, що це вівторок — знову пішов дощ і не вщухав три дні опісля того; ніхто до них не приходив, та й вони самі сиділи вдома. Вони б могли гайнути в Інглсайд через туманну Долину Райдуг, але там нікого не було, крім Сьюзен і лікаря Блайта — решта поїхали до Ейвонлі.

— Це наша остання хлібина, — мовила Фейт. — Навіть «тотожність» закінчилася. Хай би тітка Марта швидше оклигувала, бо що нам робити тоді?

— Можна купити хліба в селі, — відказала Уна. — І ще є тріска, яку вив’ялила Мері, та ми не знаємо, як її готувати.

— О, це просто, — засміялася Фейт. — Зварімо її.

І вони зварили; проте риба виявилася засолона, бо ні Фейт, ні Уні не спало на думку вимочити її — тож їсти варену тріску було неможливо. Дівчата полягали спати на голодний шлунок, проте вже наступного дня їхній халепі настав кінець. Сонце знову зглянулося на світ, Карл одужав, а «ломець» у тітки Марти минув так само раптово, як і напав. Невдовзі до пасторського дому завітав різник і відігнав привид голоду. І наостанок в Інглсайд повернулися Блайти; того ж надвечір’я вони зустрілися із Мередітами та Мері Ванс у Долині Райдуг, де стокротки гойдалися поміж трав, наче духи роси, а дзвіночки на Закоханих Деревах тенькали в духмяних сутінках, мов чарівні куранти.

Розділ 11

Страшне відкриття

— Ох, ви, малі, і втнули, — привітала друзів Мері Ванс, що саме з’явилася в Долині Райдуг. Панна Корнелія лишилася в Інглсайді на жваву нараду з Енн та Сьюзен щодо недавніх подій, і Мері сподівалася, що гостина триватиме довго, бо ж востаннє її відпускали в любу Долину Райдуг аж два тижні тому.

— Що втнули? — поцікавилися всі, крім Волтера, що поринув у звичну свою замрію.

— Ви, Фейт і Уно, — вела далі Мері. — Це просто жахливо. Навіть я не зважилася б на таке — а мене ж не виховували в домі пастора, і взагалі ніде не виховували. Я сама собі росла.

— Та що ми втнули? — ошелешено спитала Фейт.

— Ти ще питаєш! Усі тільки про це й говорять! Ви зіпсували репутацію своєму таткові. Ніколи він, бідацтво, не змиє із себе ганьби. Усі винуватять його, а це нечесно. Але такий уже світ — нема в нім чесності. І як то вам не соромно?

— Що ми втнули, Мері? — відчайдушно скрикнула Уна. Фейт нічого не відповіла, проте очі її метнули в