Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"

Тато — це незворушний провансалець. Та ще й який! Що можуть тобі дати люди з міста? Ось що він каже. Я люблю його, особливо коли в нього черговий п’ятихвилинний напад гуманізму й він уважає Прованс колискою французької національної культури. Він бурмоче свої оксітанські вислови й радіє з того, що кожен фермер, садівник і городник, вирощуючи свої оливки й помідори, уже впродовж чотирьохсот років розмовляє мовою художників, філософів, музикантів і молоді. Не те, що парижани, котрі думають, що творчими і космополітичними можна стати, хіба закінчивши якісь там навчальні курси…

О, тату! Платон з лопатою — і така нетерпимість до нетерпимості.

Мені не вистачатиме пряності його подиху й тепла його обіймів. І його голосу — гуркоту грому на обрії.

Знаю, що сумуватиму за горами і містралем, який розчісує та миє виноградники… Я взяла із собою торбинку землі й букетик трав. А також кісточку нектарина, облизану до блиску, і гладенький камінець, який я кладу під язик, коли мені хочеться напитися води з джерел батьківщини так само, як Паньоль.

Чи сумуватиму я за Люком? Він завжди був поряд. Я ще ніколи не скучала за ним і мені буде цікаво це спробувати. Не знаю, про що таке говорить двоюрідна сестра «я-така-товста» Дафна, навмисне пропускаючи слова: «Це так, ніби чоловік встромив свій якір тобі в груди, у живіт, між ніг. І коли його немає поряд, то ланцюги тягнуть і сіпають». Це звучало жахливо, але вона усміхалася.

І як це можна закохатися в такого чоловіка? І що, я теж повинна встромляти в нього якісь колючки чи, може, простіше забути? Дафна, певно, вичитала це в отих гидких романах.

Я розумію все про людей, але не відаю нічого про чоловіків. Як це, коли чоловік разом із жінкою? Чи знає він у двадцять, як саме кохатиме її в шістдесят? Адже він точно знає, що думатиме, робитиме і як житиме в шістдесят з погляду кар’єри.

Я повернусь за рік, і ми з Люком поберемося, як птахи. А потім робитимемо вино й виховуватимемо дітей, рік за роком. Цьогоріч я вільна і в майбутньому також. Люк не ставитиме запитань, якщо час від часу я приходитиму додому пізно, а також якщо потім, у майбутньому, поїду в Париж чи деінде сама. Це був його подарунок мені на заручини: вільний шлюб. Ось він який.

Тато не зрозумів би його — свобода від вірності заради кохання? «Дощ не може напоїти всю землю», — сказав би він. Кохання — це дощ, чоловік — земля. А хто ж тоді ми, жінки? «Ви облагороджуєте чоловіка, і він розквітає у ваших руках. Ось у чому сила жінок».

Я ще не знаю, чи хочу від Люка дощ у подарунок. Він великий, а я, мабуть, замала для нього.

А чи хочу я відповісти взаємністю? Люк сказав, що не наполягає на цьому і не ставить умов.

Я дочка високого стрункого дерева.

З моєї деревини зроблений корабель, але він не має ні якоря, ні прапора. Я ставлю вітрило і для тіні, і для світла. П’ю вітер і забуваю всі порти. До біса свободу, подаровану чи захоплену. Якщо є сумнів, завжди терпи один.

О, я мушу відмітити ще одну річ, перш ніж моя внутрішня Маріанна зірве свою туніку й далі гуркотітиме про свободу. Я справді познайомилася з чоловіком, який бачив, що я плачу і пишу свій дорожній щоденник. У купе потяга. Він угледів мої сльози, тож я сховала їх і дитяче почуття «я-хочу-додому», що переповнило мене, щойно моя маленька долина залишилася позаду…

Він запитав, чи дуже я сумую за домом.

— Може, я сумую за любов’ю? — натомість спитала я.

— Туга за домом — це те саме, що й туга за любов’ю, тільки гірше.

Він зависокий для француза. Книгар. Його зуби білі, а очі зелені. Це зелень трав. Вони такого ж кольору, як кедр під вікном моєї спальні в Боньйо. Червоні, наче виноград, вуста, волосся густе й пружне, мов паростки розмарину.

Його звуть Жан. Він переобладнує фламандську робочу баржу — хоче там продавати (посадити, розвести, завести) книги. Як він каже, «паперові човники для душі». Жан пояснив, що хоче перетворити цю баржу на літературну аптеку, pharmacie littéraire, щоб лікувати почуття, для яких не існує жодних ліків.

Наприклад, туга за домом. На його думку, існує багато різновидів туги за домом: бажання захисту, ностальгія за сім’єю, страх розлуки або жадання любові.

«Бажання мати щось гарне, щоб полюбити: місце, особу, окреме ліжко».

Він говорив так, що це не здавалося дурницею. І звучало логічно.

Жан пообіцяв дати мені книги, що полегшать тугу за домом. Він так це говорив, наче йшлося про напівмагічну, але таки офіційну форму медицини.

Цей чоловік був схожий на білого ворона, розумного, сильного, що ширяє високо над реальністю. Він наче великий гордий птах, який наглядає за світом.

Ні, я висловилася не зовсім точно. Жан не пообіцяв дати мені книги — сказав, що не зносить обіцянок. Він просто запропонував.

— Я можу допомогти вам. Якщо хочете ще поплакати, або перестати, чи посміятися, щоб менше плакати, я допоможу вам.

Мені схотілося поцілувати його, аби побачити, чи може він ще щось, окрім говорити й розбиратися в різних речах. Чи може він також відчувати й вірити.

І наскільки високо він може злетіти, цей білий ворон, який бачить мене наскрізь.

15

— Я голодний, — сказав Макс.

— У нас достатньо питної води? — запитав Макс.

— Я хочу постернувати! — зажадав Макс.

— А у нас немає вудочок на борту? — збуджено спитав Макс.

— Без телефона і кредитних карточок я почуваюся, наче кастрований. А ви? — зітхнув Макс.

— Ні. Ви можете зайнятись прибиранням, — відповів месьє Одинак. — Це медитація в русі.

— Прибиранням? Справді? Дивіться, сюди пливуть ще декілька шведських моряків, — сказав письменник. — Вони завжди крейсують серединою річки, наче це вони її відкрили. Англійці інші. У них такий вигляд, ніби вони тут самі, а решта мусять стояти по берегах, аплодувати і махати прапорцями. Ви ж знаєте Трафальгар. Це, мабуть, і досі терзає французів.

Він опустив бінокль.

— А в нас ззаду є національний прапор?

— На кормі, Максе. Задня частина корабля називається кормою.

Що далі