Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Суча дочка 📚 - Українською

Читати книгу - "Суча дочка"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Суча дочка" автора Валентина Миколаївна Мастерова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 70
Перейти на сторінку:
відчуває не так, як ви думаєте — земля, ґрунт, а як живу істоту. Що про неї розказувати? Може, їй і не пощастило, що не вивчилася на кого хотіла, а нашим полям пощастило.

На другий день голова колгоспу сам відвіз журналіста у район. Той весь час замислено дивився на дорогу і мляво відгукувався на розмову. А біля райкому партії швидко вийшов із машини, потиснув йому руку й пішов. Голова хотів і собі йти за ним, потім передумав, сів у машину й поїхав додому. Кожного дня перегортав усі республіканські газети, які приходили в контору і додому А коли вже трохи почав заспокоюватися, побачив заголовок «Польова царівна». Хвилюючись, почав читати, дочитав останній абзац і відклав газету. Посміхнувся: «Виручила. Ну й добре, хоч на цей раз». Потім обличчя спохмурніло, і він зосереджено уткнувся очима у папери, що лежали перед ним. Тільки майже через годину знову відкрив газету, передивився статтю й поклав собі у стіл.

Олену ж у селі почали звати — Цариця. Спочатку жартуючи, потім позаочі, особливо чоловіки, хто з насмішкою, а хто й з повагою. А Тит Феодосійович, коли був у доброму гуморі, звертався не інакше як: «Ти, цариця нашенських полів…»

Яра пшениця вродила майже сорок центнерів із гектара, й Олена раділа, наче мала дитина.

— Всю, до останнього зерняти, на насіння, — розпорядився Тит Феодосійович.

Але через кілька днів голові зателефонували з райкому партії:

— Ти чого, Даниле Павловичу, яру пшеницю на елеватор не везеш?

— Дак а скільки її там — жменя, — упалим голосом промовив той. — Хотіли розвести, щоб…

— А я тебе не питаю, що ви хотіли. Вези пшеницю, якщо не хочеш мати неприємностей, — голос завідуючого відділом сільського господарства звучав роздратовано.

— А мені до них не звикати, — відрізав Данило Павлович і першим поклав слухавку. — Сучий син, — промовив, дивлячись на телефонний апарат. — Спочатку вирости її, а потім будеш командувать. Лякає він…

Уперше за роки навчання в академії Олена хвилювалася, збираючись на чергову сесію. Намагалася обдурити себе, що їй байдуже, зустрінеться чи ні у Києві з Мельниченком, але серце починало схвильовано битися, коли уявляла ту зустріч. Подовгу розглядала одяг, що брала з собою, міряла, прискіпливо роздивляючись у дзеркалі.

— Мамо, і мене візьми, — просився Іван, дивлячись, як материні речі одна за одною лягають у невеличкий чемодан. — Я теж хочу до Києва.

— Лягай і ти в чемодан, — жартувала з нього Олена.

— Ага, — знічувався хлопчик, — я ж не спідниця. Я хочу ногами. Візьми, мамо, — благально дивився їй в очі. А коли зрозумів, що не допроситься, заплакав і пішов шукати діда, щоб той пожалів.

Перші дні Олена підходила з надією до академічного корпусу, вдивлялася у студентів, але знайомого обличчя не було. Хоча й чекала, все ж розгубилася, коли почула знайоме:

— Привіт, Шахразада! Я тебе ледь розшукав у цій альма-матері майбутніх голів колгоспів.

Він був зовсім іншим, ніж тоді, влітку. Вишуканий одяг, насмішкуватий погляд, упевненість у кожному русі. Побачив розгубленість Олени, спитав:

— Ви, здається, зовсім не чекали бідного журналіста?

— А чому я мусила вас чекати? — вона трохи оговталась, і його самовпевненість здалася неприємною. Хотіла йти, та він заступив дорогу.

— Ого, які ми. Але повинен вам нагадати, що ви не на своєму полі й отой тролейбус — не ваш мотоцикл, який ви змусили мене, мов ішака, тягнути на собі стільки кілометрів.

Олена засміялася.

— Хто ж вам винен? Надіюсь, ви не прийшли мститися і змушувати мене упрягатися в тролейбусні голоблі?

— Ні, — відповів Володимир без усмішки. — Я просто скучив. Давайте вашу сумку. — Він простягнув руку за сумкою, у якій лежали конспекти і книги. — Я пропоную, — перейшов знову на жартівливий тон, — для ближчого знайомства поблукати трохи містом.

— Скажіть, — запитала, коли сиділи за столиком маленької кав’ярні, — чому ви написали інший матеріал, а не той, за яким приїхали?

Володимир відповів не відразу Кілька разів відпив гарячої кави, потім поставив чашечку на стіл.

— Я мало розуміюся на сільському господарстві, та дещо побачив за вашими побрехеньками. В газеті я ще недавно, небагато їздив, але село ваше якесь особливе. — Помовчав, знову відпив каву, глянув Олені в очі. — Може, тому, що в ньому живете ви?

Олена зашарілася.

— Мене просили у райкомі розкритикувати ваш колгосп, — продовжував дивитися Олені в обличчя, — але, як бачите, не зміг. А вам сподобався мій матеріал?

— Він не про мене, — сумно посміхнулася Олена. — Я інша. Ви побачили тільки красиве поле й мене на ньому, а скільки всього… — Замовкла, подивилася за вікно кав’ярні, за яким сюди-туди снували перехожі. — Там важка праця. І жити у селі важко. Хліб ростимо, а до нас його завозять раз на тиждень, і хто не хоче день стояти у черзі, ніби після війни, той пече свій. Ковбасою та маслом у Києві завалені магазини, а що бачать селяни? Ржаві оселедці, старі консерви, залежалий товар. Ви були у наших магазинах? — Володимир заперечливо хитнув головою. — Отож. Після столичного багатства не завадило б зайти та подивитися, що від того багатства залишається селу. Та про це чомусь не прийнято писати.

Володимир тепер дивився не на Олену, а на чашечку, яку тримав у руці, а коли вона замовкла, підвівся й пішов замовити ще каву, потім знову сів за столик, посміхнувся і запропонував:

— Давайте змінимо тему. Мені жаль, але ви самі були тоді не дуже балакучі, от і довелося дещо домислювати.

Розмова не в’язалася. Олена подумки картала себе за відвертість.

Потім подивилася на годинник:

— Мені час, а то не пустять у гуртожиток.

Ішли теж мовчки — хоча юнак кілька разів намагався розповідати про щось із журналістської практики, та Олена не підтримувала розмови. їй було ніяково за себе. Хотілося швидше сказати цьому самовпевненому денді «до побачення», і нехай що буде. Але той зупинився перед гуртожитком, глянув на освітлені вікна:

— Я ніколи не жив у гуртожитку — там, мабуть, весело? Звичайно, весело, — відповів замість Олени. — Давайте зустрінемося завтра, — запропонував несподівано.

Вона простягла руку за сумкою, взяла, кивнула:

— До побачення, — і пішла до дверей.

Він приходив щовечора. Насмішкуватість в очах змінилася лагідною уважністю, й Олені здавалося, що з кожним днем світ змінюється для неї. У тому світі вона почувалася щасливою.

На Жовтневе свято, взявшись за руки, йшли Хрещатиком у кінці якоїсь колони. Попереду грав духовий оркестр, то з одного, то з іншого боку лунали пісні, здебільшого революційні. На вітрі тріпотіли десятки кумачів і транспарантів. Урочистість свята охопила обох, а

1 ... 21 22 23 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Суча дочка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Суча дочка"