Читати книгу - "Знедолені"

Скільки годин Жан Вальжан отак проплакав? І що зробив він потім? Куди пішов? Це лишилося невідомим. Правда, один возій, який доставляв вантажі з Гренобля і прибував у Дінь о третій ранку, запевняв, ніби тієї самої ночі, проминаючи єпископське подвір’я, він бачив якогось чоловіка, що стояв у темряві навколішки біля дверей будинку монсеньйора Б’єнвеню.

Книга третя

Довірити чужому — це іноді те саме, що покинути

1. Зустріч двох матерів

У першій чверті цього сторіччя була в Монфермеї, поблизу Парижа, корчма, її хазяями було подружжя на прізвище Тенардьє. На дошці, прибитій над дверима корчми, був грубо намальований чоловік, який ніс на спині іншого чоловіка в позолочених генеральських еполетах із великими срібними зірками; червоні плями, мабуть, означали кров; решта картини, затягнена суцільним димом, напевне, зображувала битву. Внизу був напис:

«СЕРЖАНТ ВАТЕРЛОО».

Нема нічого незвичайного в тому, що біля дверей заїзду стояв який-небудь віз. Проте колимага або, власне, рештки колимаги, що захаращували вулицю перед корчмою «Сержант Ватерлоо» одного весняного вечора 1818 року, поза всяким сумнівом, привернули б до себе увагу художника, який би там опинився.

То був передок важких биндюгів, призначених для перевезення дощок, обаполів та колод. Він складався з товстої залізної осі, з якої стримів важкий дишель, і двох величезних коліс. Дерева зовсім не видно було під грязюкою, а заліза — під товстим шаром іржі. Під віссю провисав товстелезний ланцюг, яким колись обв’язували колоди.

Посередині ланцюг майже торкався землі, і того вечора на ньому сиділи, мов на гойдалці, дві малі дівчинки; одній було років два з половиною, другій — десь півтора року, і меншенька сиділа на руках у більшої. Щоб дівчатка не впали на землю, їх було прив’язано хусткою. Якось мати побачила страхітливий ланцюг і сказала: «Та це ж чудова гойдалка для моїх діток!»

Обидві дівчинки, прегарно й досить таки вигадливо вдягнені, променилися радістю. Вони були схожі на дві троянди, що розквітли серед іржавого брухту, — їхні оченята сяяли, рожеві щічки сміялися. Одна дівчинка мала темно-русяве волосся, друга — брунатне. На їхніх наївних личках світився захоплений подив. Квітучий кущ, який стояв поблизу, дихав на перехожих пахощами, і, здавалося, ті пахощі линуть від дівчаток. А над двома гарненькими голівками, наче розчиненими у світлі, здіймався страхітливий передок биндюгів, почорніле від іржі плетиво вигинів та похмурих зламів, схоже на отвір печери. За кілька кроків звідти, на порозі корчми, сиділа жінка з обличчям не вельми привабливим, але в цю мить осяяним щирою материнською ніжністю; вона гойдала діток за допомогою довгої мотузки. На кожен порух ланцюга товстелезні кільця відгукувалися моторошним скреготінням, схожим на лютий звірячий рик. Дівчатка зойкали від захвату, призахідне сонце поділяло їхню радість, — і що могло бути чарівнішого, аніж оця примха випадку, яка перетворила ланцюг титанів на гойдалку для янголят?

Колисаючи своїх діток, мати фальшиво наспівувала дуже модний за тих часів романс:

«Так треба», — мовив лицар…

Захоплена співом і спогляданням дівчаток, вона зовсім не дивилась на вулицю.

А тим часом, якраз у ту мить, коли вона починала перший куплет романсу, хтось підійшов до неї, і раптом над самим вухом вона почула голос:

— Які гарні у вас дітки, пані!

«прекрасній Іможіні…» —

відповіла мати наступним рядком романсу й обернулась.

Перед нею стояла якась жінка з дитиною на руках.

Крім того, незнайомка несла великий і, мабуть, важкий клумак.

Дитина тієї жінки була чарівною дівчинкою років двох чи трьох, вбраною не менш вишукано й кокетливо, ніж дівчатка, які сиділи на ланцюгу. На ній був мереживний чепчик із тонкого ситцю й обшита тасьмою блузочка. З-під задертої спіднички виглядала біла, наче вирізьблена ніжка. Дівчинка мала рожеві щічки й пашіла здоров’ям. Оченята були прикриті довгими віями. Дитина спала.

Тільки малі діти можуть спати таким безтурботним сном. Ніжні руки матерів — для них надійний захисток.

Молода мати дівчинки, навпаки, здавалася сумною. Чи була вона гарна? Можливо. Але в своєму вбранні робітниці, яка прагне знову стати селянкою, цього не було помітно. Густе пасмо білявого волосся вибивалося з-під убогого чепчика, туго зав’язаного біля підборіддя. Гарними зубами можна милуватися, коли людина сміється, але ця жінка не сміялася. Очі її, либонь, давно не просихали від сліз. Вона була бліда, стомлена і здавалася хворою; на дівчинку, що спала в неї на руках, вона дивилась тим незвичайним поглядом, яким мати дивиться на своє маля. Руки в неї були засмаглі і вкриті ластовинням, указівний палець загрублий і сколотий голкою. На ній був брунатний плащ із грубої вовни, полотняна сукня й важкі черевики.

Цю молоду жінку звали Фантіна. Той, хто бачив її рік тому в Парижі, тепер навряд чи впізнав би її.

Фантіна народилася в Монтреї-Приморському. Від яких батьків? Невідомо. Ніхто ніколи не знав ні її батька, ні матері. Чому дівчинку звали Фантіною, а не якось інакше? Хтозна.

Не маючи батьків, вона не могла мати й прізвища. Її не охрестили — тоді ще при владі була Директорія і церкви стояли закриті. Отож малу нарекли так, як заманулося першому перехожому, що зустрів посеред вулиці це босоноге дівча. Мала Фантіна — та й годі. Більш ніхто нічого про неї не знав. У десять років вона покинула місто і найнялася до якихось селян. У п’ятнадцять — подалася до Парижа «шукати щастя». Фантіна була вродлива. Вона мала густі біляві коси й чудові зубки.

Вона працювала, щоб заробити собі на життя. Але яке то життя без кохання? і вона закохалася.

Фантіна покохала Толом’єса.

Толом’єс був підстаркуватий тридцятирічний студент, багатий, з чотирма тисячами франків річної ренти.[8] Молодість його уже згасала — він мав зморшки й досить помітну лисину, не дораховувався кількох зубів, — але це не заважало йому бути веселим і безтурботним. Утрачені зуби він замінив жартами, волосся — життєрадісністю, здоров’я — іронією. До всього, він ще й пописував вірші.

Закохавшись уперше в житті, Фантіна кохала Толом’єса щиро й вірно. Вона любила його як свого чоловіка й народила від нього дитину. Проте для Толом’єса то була просто чергова інтрижка, і, закінчивши свою науку в Парижі, він поїхав. Фантіна залишилася сама. За той час, поки тривав її зв’язок із Толом’єсом, вона відвикла від