Читати книгу - "Будденброки"

То був надзвичайно врочистий день, коли батько після першого сніданку взяв його з собою до контори, щоб познайомити з паном Маркусом, повірником фірми, паном Гаверманом, касиром, та з рештою службовців, з якими Томас давно вже був у найкращих стосунках; коли він уперше сів до столу на стілець, що повертався навколо, і почав пильно штемпелювати, підшивати і копіювати папери і коли по обіді батько повів його над Траву, до комор, що називалися «Липа», «Дуб», «Лев» і «Кит»; там він, зрештою, також знав кожен закуток, але тепер його відрекомендовано як співробітника.

Він ревно взявся до праці, наслідуючи тиху, вперту заповзятість свого батька, що працював зціпивши зуби і записував до свого щоденника не одну молитву, щоб бог дав йому снагу: адже треба було вернути чималий капітал, що його фірма, те божище, якому всі молилися, втратила після смерті старого Будденброка…

Якось пізно ввечері, в кімнаті з краєвидами, консул досить докладно змалював дружині стан речей.

Було вже пів на дванадцяту; діти й мамзель Юнгман спали в кімнатах, прилеглих до коридора, бо третій поверх стояв тепер порожній; там тільки часом ночували якісь гості. Пані Елізабет сиділа на жовтій канапі поруч з чоловіком, що переглядав курс акцій у «Міських вістях» і курив сигару. Вона схилилася над шитвом і ледь-ледь ворушила губами, рахуючи голкою, скільки зроблено стіб— кін. Побіч неї, на гарненькому нічному столику з золотим орнаментом, горіло в свічнику шість свічок; люстра не світилася.

Йоганн Будденброк, що потихеньку добирався до половини п’ятого десятка, останніми роками помітно постарівся. Його невеличкі круглі очі ніби запалися ще глибше, великий горбоватий ніс і вилиці ще дужче випнулися, а русяве, старанно зачесане на проділ волосся на скронях було ніби злегенька припудрене. Пані Елізабет також кінчала четвертий десяток, проте цілком зберегла свою вроду, не пишну, але яскраву, а її матово-біла шкіра, зрідка поцяткована ластовинням, не втратила своєї ніжності. Її русяві, майстерно викладені коси аж сяяли при свічках. На мить вона відвела від голки блакитні очі й сказала:

— Я б хотіла, щоб ти подумав, любий Жане, чи не взяти нам служника… Я вважаю, що треба. Коли я згадую своїх батьків…

Консул опустив газету на коліна і вийняв з рота сигару. Погляд його став уважний, зосереджений: ішлося ж бо про нові видатки.

— Отже, кохана моя, шановна Бетсі, — почав він, вибравши таке довге звертання, щоб мати час обміркувати свої заперечення, — ти кажеш служника? Таж після смерті святої пам’яті батьків ми залишили всіх трьох служниць, не рахуючи мамзель Юнгман. І мені здається…

— Ох, Жане, дім такий великий, що мене часом аж розпач бере. Кажу: «Ліно, голубко, у флігелі вже бозна-відколи не витирано пороху!» Але ж не можу я так завалювати служниць роботою, щоб вони з ніг падали. Їм і без того ледве стає сили, аби хоч тут прибрати й дати всьому лад. Як би нам здався служник — посилати з усякими дорученнями, та й узагалі… Можна знайти в селі працьовитого й кмітливого хлопця. До речі, поки я не забула, Жане: Луїза Меллендорф збирається відпустити свого Антона; я бачила, як він гарно подає до столу…

— Мушу признатися, — мовив консул і невдоволено засовався на канапі, — що таке мені й на думку не спадало. Ми тепер не ходимо на вечори і самі їх теж не влаштовуємо…

— Ну так, але гості в нас часто бувають, і це не моя вина, любий Жане, хоч ти знаєш, яка я рада їм. То приїде якийсь твій давній клієнт з іншого міста, і ти запрошуєш його на обід, — він ще не влаштувався в заїзді і, звичайно, лишається ночувати в нас. А то навідається місіонер і живе в нас днів вісім… За два тижні ми чекаємо до себе пастора Матіаса з Канштата… Одне слово, видатки на платню такі мізерні, що…

— Але скільки їх набирається, Бетсі! Ми оплачуємо чотири душі самих слуг, а ти забула про цілий гурт людей, що працюють у фірмі!

— Невже справді з нашими достатками не можна найняти служника? — усміхнулася пані Елізабет і, схиливши набік голову, глянула на чоловіка. — Коли я згадую, скільки їх у моїх батьків…

— У твоїх батьків, кохана Бетсі? Ні, я таки мушу тебе запитати, чи ти добре уявляєш собі наше становище?

— Ні, Жане, я справді не дуже його уявляю…

— Ну, то я можу тобі легко все пояснити, — мовив консул.

Він умостився зручніше на канапі, закинув ногу на ногу, затягнувся сигарою і, трохи примруживши очі, заходився незвичайно швидко нанизувати цифри.

— Отже, коротко: небіжчик батько, царство йому небесне, перед сестриним заміжжям мав приблизно дев’ятсот тисяч марок, звичайно, не враховуючи вартості землі й фірми. Вісімдесят тисяч віддано сестрі в посаг до Франкфурта, а сто тисяч Готгольдові на устаткування, отже, лишилося сімсот двадцять тисяч. Тоді куплено цей дім, що, крім суми, отриманої за наш будиночок на Альфштрасе, з усіма поліпшеннями й обновою коштував рівно сто тисяч, отже, маємо шістсот двадцять тисяч. Сестрі до Франкфурта сплачено двадцять п’ять тисяч відступного, лишилося п’ятсот дев’яносто п’ять тисяч. Так стояли б справи на час батькової смерті, якби ті видатки не покриті були за кілька років прибутком у сумі двісті тисяч марок. Отже, всього ми мали сімсот дев’яносто п’ять тисяч. Після батькової смерті Готгольдові сплачено ще сто тисяч, а сестрі двісті шістдесят сім тисяч марок, і залишається, коли відняти ще тих кілька тисяч, які батько відписав у своїй духівниці лікарні Святого Духа, касі купецьких удів тощо, приблизно чотириста двадцять тисяч, а з твоїм посагом на сто тисяч більше. Отакий у загальному наш капітал, якщо не рахувати якихось там коливань вартості. Ми не такі вже страшенно багаті, кохана Бетсі, і ще треба й на те зважити, що обсяг торгівлі скоротився, а видатки лишаються ті самі… бо справа налагоджена так, що не дозволяє їх зменшувати… Чи ти зрозуміла мене?

Пані Елізабет, і далі тримаючи на колінах шитво, не дуже впевнено кивнула головою.

— Дуже добре зрозуміла, любий Жане, — відповіла вона, хоч далеко не все дотямила, а вже